☽⚜☾ Розділ 50 ☽⚜☾ БОНУС ☽⚜☾

Схоже, мені таки судилося померти в двадцять п’ять.

Як і судилося, що смерть моя настане від рук принца Гідеона.

Адже зараз біля моєї шиї — лезо його меча...

Я затримую дихання, боюся, що, як тільки послаблю пильність, він торкнеться старого шрама.

Він серйозний, обличчя здається беземоційним, а погляд — просто крижаним.

Мій меч всього за пів кроку від мене, лежить на землі, і до нього ніяк не дотягнутися.

Це кінець.

— Татусю!

Дзвінкий голос, який пролунав наче нізвідки, відволікає його.

Це мій шанс!

Всього на секунду він відводить погляд, і я вдало цим користуюся.

Прогинаюся.
Відводжу корпус убік.
Прослизаю під лезом.
Ногою збиваю опору.
Ловлю його за руку й перехоплюю меч.
Направляю вістря йому в груди.

В саме серце.

— Ви програли, Ваша Високосте, — грізно виголошую я, без тіні страху.

Секунда тиші здається вічністю, наче сам час застиг, шокований таким поворотом подій.

— Мамуся перемогла, ураааа!

Ні... Тиша непідвладна цій маленькій істоті.

Гідеон важко зітхає й переможено здіймає руки вгору.

Я дозволяю собі всміхнутися й тільки тепер переводжу погляд на руйнівницю спокою та моє спасіння.

Вона біжить до нас, щаслива, але раптом налякано озирається й пришвидшується.

— Белла! Почекай! — наче грім лунає голос їй навздогін.

Тоді я розумію, що й вона в халепі, отож зараз моя черга її рятувати.

Я відступаю від Гідеона, роблю кілька кроків назустріч дитині й підхоплюю її на руки. Мій меч одразу скеровується прямо в бік блакитної хмаринки, обличчя якого нахмурене так, що більше нагадує грозову хмару.

Дівчинка, яка зручно вмостилася на мені, тягнеться до моєї руки з мечем.

— Мамусю, я хочу сама викликати на дуель дядька Ксав’є, він знову сварився на мене! — впевнено кричить вона.

Я скоса дивлюся на її спробу відібрати в мене меч. Тоді підіймаю погляд на захеканого хлопця, що якраз зупинився попереду.

— Я не сварився, тільки сказав, що не можна годувати коней цукерками! — обурився Ксав’є, не звертаючи уваги на вістря, спрямоване на нього.

— Він кричав на мене! Казав, що я погана, бо через мене коні захворіли, але вони ж захворіли через цукерки, а не через мене! Не я приготувала ті цукерки, а кухар! І я не змушувала коней їх їсти, я ж просто поділилася з ними, вони самі зробили вибір!

Я відчуваю, як підходить Гідеон, як підіймає мій меч із землі, а вже за мить стає поруч та змушує мене опустити руку й віддати йому його меч.

З дитиною на руках я не стала з ним сперечатися.

— Спершу спробуємо дипломатично вирішити цю ситуацію, без використання зброї, — каже він холодним тоном, наче оголошує засідання суду. — Отже, юна леді, ви стверджуєте, що коні захворіли не з вашої провини, а через добровільний вибір?

— Так! — гордо заявляє вона, абсолютно не злякавшись Гідеона.

— Брате, ти стверджуєш, що якби моя донька не дала коням цукерок, вони були б здорові?

— Так! — так само впевнено озивається Ксав’є.

— Оскільки у кожного з вас своя думка, ми проведемо детальне розслідування. Є заперечення?

Гідеон скосив погляд на кожного по черзі.

— Ну, татусю! — ображено затягнула дівчинка.

— Юна леді, на вас є ще одна скарга. І від вашої відповіді залежить моє рішення щодо розслідування з кіньми. Отож... чи навмисне ти відволікла мене, коли помітила, що мама програє?

Вона миттю втратила запал і безстрашність, пригорнулася до мене ближче, ховаючи погляд.

— Не навмисне... — тихо прошепотіла вона, як завжди виказуючи цим свою брехню.

— Белло де Брейвхарт, здається, щойно ви визнали свою провину, — суворо оголошує Гідеон.

Ах... Пора мені втрутитися.

— Протестую. Вона ж сказала, що не навмисне. Здається, Ваша Високосте, ви просто не можете прийняти гіркоту поразки.

Я тримаюся серйозно, хоча наприкінці вже глузливо посміхаюся.

Гідеон різко наближається, рука лягає на мою талію, і він притягує мене впритул разом із нашою донькою.

Він стискає міцно, майже до болю. У мене ледь не підкошуються ноги, і я налякано підіймаю погляд.

— Моя кохана дружино, чи не здається тобі, що ти зловживаєш своїм становищем? — він криво всміхається, а я тремчу.

Він просто знущається! Як же мені хочеться його поцілувати, ааах!

Я вже хочу щось відповісти, але Гідеон раптом переводить погляд на дівчинку, яка показала тільки одне око, все ще ховаючись у моєму волоссі.

— Доню, тож ти визнаєш, що навмисне змусила мене програти? — його тон ще суворіший.

— Я просто хотіла захистити маму! — все-таки гучно озивається вона, але ще міцніше притискається до мене.

— Але я б не нашкодив мамі, ти ж це знаєш.

— Так, але... — Вона чухає носика, не знаючи, що відповісти.

— Ну годі чіплятися до неї, — знову озиваюся я та пригортаю дівчинку.

Проводжу пальцями по її синьому волоссю, щоб вона не бачила, як мій погляд набуває хижого виразу, який колись лякав усіх, але ніколи — Гідеона.

— Ти надто балуєш її... — серйознішає він, наблизившись до мого обличчя. — А як щодо мене?

Його вуста майже торкаються моїх. Я хочу потягнутися йому назустріч, але раптом:

— Кхм... кхм...

Гідеон відхиляється, і ми разом дивимося, як Ксав’є тягне руки, щоб забрати Беллу, а поруч із ним стоїть хлопець, який, власне, і кашляв, перервавши нас.

— Ваші Високості, перепрошую, але юній принцесі не обов’язково брати безпосередню участь у ваших суперечках та... примиреннях, — промовляє він стримано, але водночас із певним доріканням.

— Дезмонде, хіба в обов’язки радника входить давати поради щодо виховання? — озивається Гідеон, не приховуючи роздратування через те, що нам не дали закінчити.

— Авжеж ні. Але коли у Її Високості проблеми, то в мене стає більше роботи. Тож у мене є здатність передбачати потенційні проблеми до їхнього настання, і я просто вирішив застерегти, що пояснювати юній принцесі процес вашого примирення буде проблематично.