☽⚜☾ Розділ 49 ☽⚜☾

Вів'єн майже влетіла до бальної зали.

Спостерігаючи за нею уважно, могло б здатись що вона нервує, чи навіть боїться.

Але якщо спостерігати ще уважніше, то стає зрозуміло – вона не панікувала і не боялась.

Вона була роздратована.

Її план зірвався. І зараз її дратувало все, а особливо те що хтось посмів це зробити.

Я повільно рушила їй назустріч.

Зараз починається мій хід.

Вона навіть не одразу помітила мене. Збиралась кудись йти, але я перегородила їй шлях.

— Леді Вів’єн. – кажу я майже ніжно. – Як прогулянка?

Її посмішка миттю стала такою ж бездоганною, як завжди.

— Це було… дивовижно… тепер розумію чому ви так прагнете любові Його Високості.

Вона яскраво зачервонілась і ніяково прикрила обличчя рукою, ніби подумала про якісь сороміцькі речі.

Мої кулаки стиснулись мимоволі.

Ревність гірка на смак, чи краще сказати: до біса пекуча.
Додає божевілля, навіть у найнепотрібніші миті.

– Прагну? – я не змогла стримати зухвалості. – Його любов цілком моя.

Моя посмішка зараз виглядала як «середній палець», який я хоч і не показала, вона б все одно не зрозуміла, на відмінно від мого обличчя, що прямо кричить «пішла ти до біса».

– Леді Ізабелло?.. – її брови вигнулись, схоже вона справді здивувалась. Або ж просто не розуміє що зі мною не так.

Роблю крок ближче і посміхаюсь яскравіше.

– Він настільки відданий мені, що навіть на моє прохання фліртуватиме з іншою.

Вона не шокується, виглядає обуреною, ніби це поганий жарт за, який збирається мене відчитати.

– Що ви маєте на увазі?..

Я нахилилася ще ближче. Настільки, щоб мої слова почула лише вона.

— Просто подумала, що варто це знати... поки ще є час.

І саме тієї миті музика урвалася.

Увесь зал стих, не розуміючи, що відбувається.

Я дивлюсь на Вів’єн в очах якої цілковите нерозуміння, і все ще жодної паніки.

Наскільки ж вона впевнена що все досі під її контролем, це вже навіть іронічно…

Король повільно підвівся зі свого місця.

Його низький басовитий голос пролунав залою, змусивши всіх вирівняти спини і стати струнко наче у військовому шикуванні.

— Шановні гості, лорди та леді… Передусім хочу подякувати всім, хто сьогодні прийшов.

Вів’єн не звертає уваги на дивну атмосферу в залі, їй байдуже на короля, вона дивиться тільки на мене.
Збирається щось сказати, але я швидко прикладаю вказівний палець до своїх губ і видаю тихе «тшшш».

Переводжу погляд на короля, ніби щойно не розпалила це багаття біля якого залишаюсь стояти, як ні в чому не бувало.

– Ми розуміємо, що після подій минулого року багатьом було непросто знову переступити поріг палацу.

Всі мовчали, боялись навіть кивнути, хоча більшість тільки про це й говорила від початку вечора.

— Сьогодні я маю добру новину.

Король махнув рукою, і за його наказом вивели двох зв'язаних чоловіків.

На них був лицарський одяг, але без обладунків.
На їхніх обличчях були пил, кров і страх.

Побиті після допиту, частиною якого я стала цього зранку.

Вони мовчали мертво, і вона це знала.

І зараз вона навіть не поворухнулася.

Її очі були холодними, байдужими.
Ніби вона бачила перед собою абсолютно чужих людей.

По залі прокотилося здивоване ахкання.

— Ці люди під виглядом лицарів проникли до палацу, а сьогодні вночі їх було піймано під час встановлення вибухівки в трояндовому саду.

Навколо одразу вибухнули голоси.

— Їх спіймали...
— То ми були в небезпеці?
— Тепер все точно добре?
— Це ті самі злочинці?
— Це вони організували напад?
— Це вони підмішали отруту?

Поки люди вражено перешіптувались, вагались а дехто вже й святкував, я перевела погляд на Вів'єн.

Її плечі майже непомітно розслабилися.

Вона зрозуміла, що викрили лише виконавців.
Вона ще не програла.

Але вона досі не може відпустити те що я їй сказала. Тому замість того щоб підтримати розмову з іншими, або радіти що злочинців спіймано, вона просто пропалювала в мені діру очима.

Король дочекався, доки гамір трохи стихне.

Його погляд ковзнув по всій залі.

— Завдяки їхньому затриманню вдалося запобігти новій трагедії.

Більшість гостей полегшено видихнули.

Хтось навіть тихо заплескав.

Здавалось лише ми двоє ніяк не реагуємо.

Я серйозна. Вона напружена.
Чекає митті, щоб заговорити до мене. Вивідати що не так з моєю поведінкою.

На жаль в неї вже не буде шансу.

В цю мить почувся голос Гідеона, привертаючи увагу всіх.

– Це ще не все.

Коротка фраза яка змусила всіх завмерти. Вже жодної радості і бажання святкувати.

Вів'єн нарешті перевела погляд.

Спершу — на Гідеона. Потім — на короля.

Вперше за весь вечір її посмішка стала трохи менш упевненою.

— Розслідування показало, що ці люди були лише виконавцями, — продовжив Гідеон, сталевим тоном, що вже й не згадаєш того, як він воркував біля Вів’єн. — Вони діяли не самі.

Тепер вона слухала.
Її плечі знову напружилися, а погляд став гострим.

Більше не дивилася на мене, ніби вмить забула про моє існування та мої дивні слова.

Вона слухала кожне слово Гідеона, з такою уважністю ніби одразу перекладала це на іншу мову, не могла пропустити жодного знака.

– Насправді ми були готові до сьогоднішнього теракту, адже вже давно вели розслідування.

Навіть якщо багато хто хотів обуритись як це король посмів влаштовувати бал, якщо їм було відомо про теракт, але грізний погляд Гідеона що пройшов залою, спинив будь-яку спробу видати звук.

Але мене цікавила тільки реакція Вів’єн.

Її зіниці різко розширилися, вона навіть не кліпала.

Я майже почула, як у її голові одна за одною руйнуються всі запасні плани.