☽⚜☾  Гідеон ☽⚜☾

Я повірив Ізабеллі одразу.

Вислухав її. Аналізував кожну думку. Давав свої поради.

І сперечався…
Не так завзято як Леон, та все ж у нас були розбіжності.

Зрештою погодився на цей план.

Хоча навіть так, у глибині душі залишався сумнів.
Не щодо Ізабелли, а щодо Вів'єн.

Бо як би переконливо не звучали слова, мені важко уявити людину злочинцем, поки не побачу все власними очима.

І саме зараз із кожним кроком трояндовим садом зникали і всі сумніви.

Вів'єн Вайтре нервувала.

І не від моєї компанії, не того що весь палац зараз говорить про неї, а від місця куди я її вів.

Її усмішка залишалась бездоганною. Постава — ідеальною. Кожен рух — витонченим.

Та погляд постійно ковзав убік, наче шукаючи щось, або когось.

— Ти надзвичайно мовчазна для людини, яка щойно стала головною темою всього балу. – починаю я, як тільки ми віддалились від зайвих вух.

Вона тихо засміялась, але погляд залишився таким же розгубленим.

— Це ваша заслуга, Ваша Високосте.

— То я зумів справити враження?

— Ви кронпринц. Було б дивно, якби не справили.

Я усміхнувся.

Відповідає ідеально хоча не важко помітити що її думки деінде. Її голос кокетливий, геть не такий, як був коли вона говорила з леді Авеліною.

Як і говорила Ізабелла – ця людина дволика, бездоганна акторка.

– Мені цікаво, чи я зміг справити враження на тебе. – відновлюю розмову, ближче притягнувши її до себе, щоправда спокійно продовжую вести її в глиб саду.

– Ваша Високосте… – її голос знову змінюється і вона робить спробу мене зупинити, я це ігнорую. – Я неймовірно ціную вашу увагу, проте… це може бути недоречним…

– І чому ж?

– Це неправильно… в мене є наречений, а леді Ізабелла моя подруга і вона закохана у вас…

Я різко зупиняюсь. Саме на тому місці.

Бачу як округлились її очі, відчув як вона затремтіла, але обличчя таке ж бездоганне як і раніше. Хоча вона зверталась до мене, але погляд все ще бігав навколо.

Я стиснув її бік сильніше, не до болю, але явно змушуючи відчути дискомфорт. Вона все одно не підіймала погляду.

Гаразд… Я не хотів цього робити з самого початку, але змушений…

Вільною рукою ловлю її підборіддя і наближаюсь максимально близько. Навіть зараз, коли вона змушена дивитись мені в очі, а між нашими лицями лічені сантиметри, в її погляді геть інший неспокій та тривога.

– Ізабелла зрозуміє, я не хочу чути про неї більше, коли ти в моїх руках.

Я криво посміхаюсь, адже вона нарешті усвідомила, ситуацію між нами. Погляд більше не бігав, а на обличчі з’явилась ніяковість і щирий подив.

Я нахиляюсь ближче до її вуха, самому некомфортно, що її губи були так близько до моїх.

– Чи твій наречений зможе зробити тебе королевою? – шепочу, помічаючи як вона затримала подих.

Навіть не приховую зухвалого смішка, звісно не тому що зумів підкорити її серце, а тому що все йде згідно плану.
Вона вірить мені, а отже я зможу маніпулювати нею так, як вона це робить з іншими.

— Ваша Високосте, ви…

Вона не встигає закінчити, я прикладаю вказівний палець до її губ. Від чого її щоки спалахують, а очі знову біжать кудись в сторону.

Ти не знайдеш того що шукаєш, тож просто піддайся мені й розкажи всю правду. Хотілось би мені так сказати, але я змушений грати цю роль до кінця.

Я ловлю її підборіддя грубіше аніж вперше.

— Дивись на мене, коли я даю таку пропозицію. – шепочу майже злісно, а вона більше навіть не кліпає.

Тихо сміюсь на її реакцію.

– Тобі варто лише попросити… Не потрібно вдаватися до складних стратегій, йти обхідними шляхами, коли все так просто.

В її очах новий страх. Більш явний, майже панічний.

– Вийдеш за мене і королівство буде твоїм…

Вона навіть не дихала, вся увага тепер на мені, на моїх словах, на масштабності моєї пропозиції.

– Я бачу в твоїх очах амбіції. Визнай, ти ж хочеш цього... Чи краще сказати прагнеш цього.

Вона дивилась на мене довго, ніби сподівалась почути що я жартую. Шукала підводні камені та зважувала свої дії.

І за мить усміхнулась, здавалось ніби по-справжньому.
Наче вона задоволена почутим.

Схоже вона сприйняла мої слова саме так, як і повинна була.

— Ваша Високосте... — вона опускає погляд, ніби зніяковіла. — Ви дуже небезпечний чоловік.

— Це відмова?

— Це... нерозсудливо... – Вона повільно підняла на мене очі та продовжила: — Як і будь-яка жінка цього королівства, я не можу залишитися байдужою до вас.

Її тон змінився. Хоча на обличчі залишався ніяковий вираз, погляд став серйозним.

— Але речі, які дістаються надто легко... зазвичай мають значно вищу ціну.

Ось тут я провалився.
Вона не повірила.

А якщо й повірила, то зрозуміла що щось не так.
Звісно очікувати що вона легко розповість правду після одного флірту було ризиковано, але не головне.

Її реакції більш аніж достатньо, щоб переконатись в її причетності.

Я тихо засміявся.

— То ти любиш складні шляхи?

— Я вважаю цікавішим отримувати те, що ти по праву заробив.

Цього разу моє хмикання щире, адже ця відповідь дійсно дивовижна.

— І як визначити скільки зусиль варто докласти? – питаю зацікавлено.

Вона навіть не вагається, ніяковість помалу зникає, ніби ми ведемо дипломатичну розмову, а не фліртуємо в саду, коли вона все ще в моїх обіймах.

– Просто робити більше за тих хто попереду.

– Тобто… якщо хтось на твоєму шляху до бажаного, то потрібно просто їх обійти?

Після мого запитання, вона знову коротко оглянула троянди поряд нас.
В її очах щось змінилось, схоже вона зрозуміла що вибуху не буде.

А ще цим довела – вбити мене заради влади, для неї цікавіше, аніж стати королевою через шлюб.