☽⚜☾ Розділ 48 ☽⚜☾

Вдих.
Один. Два. Три.

Видих.
Один. Два. Три. Чотири. П’ять. Шість.

І ще раз.
І ще…

В обох життях я так звикла контролювати дихання.
Заспокоювалась завдяки ритму.

Але чи справді це допоможе мені продовжити своє життя?

Вперше – не вийшло.
Вдруге – є ще можливість дізнатись.

Я вже давно перестала вважати, що знаю майбутнє. Що це просто сюжет завдяки якому я знаю що станеться далі.

Прямо зараз моє життя настільки кардинально інше аніж в книзі, що я вже непевна що вона й справді була про мене.

Ті спогади що я отримала вісім років тому, тепер здаються просто сном.
Просто витвором уяви.
Спотвореним, викривленим, лишень частково правдивим.

Вибух в палаці мав би статись значно пізніше.
Коли мій відчай мав би дійти до того що я навіть не усвідомила що місце де була вибухівка саме те куди Вів’єн наполягала привести кронпринца.
Тільки через відношення Гідеона до мене, через те що він уникав мене, ми обоє залишились цілі.

Її це не похитнуло. Вона все ще не викликала жодних підозр, на відмінно від мене.

Але через невдачу, її божевілля зростало.
Злочини продовжувались, хаос панував, народ був у відчаї, король був безсилий.

Вона отримувала задоволення від чужих мук.
Від того як все йде за її планом.
Від того як вдало втягує мене в епіцентр подій та як все більше змушує всіх вірити, що я – головне зло людства.

Що врешті привело до її краху.

До нашого краху.
Адже я дозволила їй потягнути мене в могилу.

Леон легко торкається моєї долоні, що зараз міцно була стиснута на його передпліччі.

– Не хвилюйся. – шепоче мені на вухо і я підіймаю на нього погляд.

Я легко всміхаюсь замість подяки, а він навпаки сильніше хмуриться.

– Я все ще злий, на тебе. – пояснює він, але це не змушує мене перестати посміхатись йому. – Як можна було стільки разів зустрічатись з психопаткою і розслідувати все потай? Якби ти бодай натякнула, я би допитав її ще після отруєння в академії. Не розумію навіщо тягнути до сьогодні та ризикувати коли нам все вже відомо.

Він продовжує тихо обурюватись та крізь натовп визирати когось.
Звісно, я знаю кого саме.

– Відомо нам, але не для народу, який вважає її бездоганною і ніколи не повірить «на слово» що вона здатна образити бодай комаху. Особливо на моє «слово».

Він втомлено зітхає, ніби не хоче більше повертатись до нашої суперечки. Яка насправді повторювалась вже багато разів після мого дня народження.

Все ж, я була права коли думала, що краще не розповідати Леону про Вів’єн. Інакше він би став злочинцем, який проти правил, без доказів, просто через віру в мене, посмів піти проти доньки графа, якою так всі захоплюються.

Я всього на секунду притуляюсь головою до його плеча, та шепочу так тихо, що й не певна що він почує:

– Дякую, що ти поряд. Сьогодні й останні вісім років.

Я не встигла відхилитись, як він коротко провів рукою по моєму волоссю.
Минуло стільки років, але цей рух все ще має для мене неабиякий вплив.

Наша близькість, турбота, довіра та просто любов – всього лишень в короткому погладжуванні по голові.

Я відчуваю на собі пильний погляд, і щоб знайти кому він належить не потрібен час. Адже відколи переступила поріг палацу, чекала його.

Гідеон серйозний, навіть здалеку я бачу його напруженість, але коли він легко киває мені, в його очах непорушна впевненість.

Ось все й починається.

Оди. Два. Три. Чотири. П’ять. Шість.
Останній глибокий видих і я відпускаю руку Леона.

Вдягаю незворушну маску, звужую свій хижий погляд, гордо розправляю плечі й минаю залу до найбільшого скупчення людей.

Вона завжди там де натовп.

‎– Мабуть, це найменший бал від заснування королівства.

– Більшість родів досі бояться.

– Але чи не надто це розважливо враховуючи, що досі не знайдено винного за напад минулого року?

– Святкування коли серед народу ходять злочинці просто немислимо.

Розмови саме такі як і очікувалось.

Бажання короля вдати ніби все під контролем – найкраща можливість заспокоїти народ.
Але поширення цих розмов – найкраща можливість для Вів’єн ще сильніше порушити авторитет короля.

Радій, бісове стерво, скоро ти зрозумієш як сильно помилилась.

Нас розділяє понад десять кроків як я ловлю її погляд.

Чарівна як завжди, на вустах прекрасна посмішка, але в очах замість звичної хитрості, крижана серйозність.

Вона теж нервує.

Цей день вирішальний для неї.
Якщо все піде згідно її плану – цього вечора вона позбудеться одного з принців. І мене.
Якщо ні, божевілля поглине її і вона проллє ріки крові заради своєї мети.

Згідно мого плану – жоден з її варіантів не повинен настати.

В мене єдиний варіант:
Сьогодні вона має зустріти свій кінець.

– Добридень, леді, – промовляю з легкою посмішкою.

– Добридень, леді Ізабелло.

Я ледь стримую реготання від усвідомлення що жодна з нас навіть не подумала про уклін.

Вона мабуть чекала щоб я схилилась першою.
‎Не дочекаєшся.

Її посіпаки вітають мене реверансами та вже щебечуть, як сумували.

Я посміхаюсь у відповідь на їхні слова, але рівно доти, поки не лунає фраза:

— Всі сьогодні тільки й говорять про те, наскільки безпечно все мине. – голос маріонетки такий наляканий, що всі на мить затихли.

— Так, це справді досі страшно. Минулого року все закінчилось так... — інша вже прикриває обличчя рукою, ніби сама згадка про той день змушує її тремтіти від страху.

— Гадаю, більше ніхто не постраждає, — заспокоюю їх я. — Думаю, король не став би влаштовувати бал, якби була бодай якась небезпека для його народу.