☽⚜☾ Розділ 47 ☽⚜☾

Кажуть коли людина помирає в неї перед очима проноситься все життя.

Це брехня.

Коли помирала вперше я не бачила нічого. Абсолютно.

Але зараз я просто стою і точно не помираю, та чомусь в голові цілий хаос від спогадів які наче пришвидшили в десятки разів щоб показати за кілька хвилин цієї клятої тиші яка панує навколо.

— Вів'єн Вайтре?.. — зосереджено перепитує Гідеон.

Наче саме ім'я звучить неправильно. Наче не може стояти поруч зі словом "злочинець".

Він якщо й вражений то найкраще вдає що хоча б намагається аналізувати мої слова.

Вони мені не вірять. Я бачу це в їхніх очах.

Вони не вірять мені в жодному із життів.

Який сенс було приховувати це стільки років, якщо не важливо коли б я це сказала, вони не повірять, що незрівнянна Вів’єн може коїти зло, навідмінно від мене, воронячої принцеси.

Чи змогла б я відвернути отруєння, напад, смерті, якби вказала на Вів’єн ще три роки тому? Коли вона тільки почала свої діяння, коли ще не було смертей та жертв… Але тоді мої свідчення сприйнялись би ще гірше, просто як наклеп від примхи. І я би втратила навіть ці дорогоцінні спогади з ними які ми вже пережили.

– Ти… це зараз серйозно? – Леон повертає мене до реальності, але я миттю гублю всі слова.

Все що я репетирувала, планувала, повторювала – зникло, і я забула як хотіла відповісти. Я готувалась до цього варіанту, але не очікувала, що боляче буде аж настільки сильно.

– Ти хочеш сказати що твоя подруга головна винуватиця і ти це знала? – далі тисне брат, а мені хочеться попроситись до нього в обійми, тільки щоб він перестав дивитись на мене так суворо.

– Це серйозна заява… – веде далі Гідеон, ніби зрозумів що я не можу відповісти Леону. Чим тільки посилюю недовіру. – Рід Вайтре попри свій статус завжди залишались нейтральними щодо політичних справ. Вони були в числі останніх на кого лягала підозра після нападу.

Так! Бляха, так! Я знаю це.
Саме тому Вів’єн так впевнена у своєму плані. Бо в це так важко повірити. Ніхто не подумає на її рід, а тим паче на неї.

Але чому я не можу промовити це в голос?

Бо я більше не бачу тих поглядів з якими вони дивилась на мене всього десять хвилин тому.
Я не певна ким тепер є для них і вже до біса кляту Вів’єн.
Я просто хочу їх любові та підтримки, цього достатньо щоб самій впоратись з нею…

Але як мені тепер це виправити?

– Це правда. – різко озивається Аві і всі вже дивляться вражено на неї. Навіть я. – Ізабелла давно розказала мені про свої підозри, і я ні на мить не сумнівалась. Бо я знаю яка Вів’єн насправді.

Я знаю Аві так давно, але настільки серйозною та впевненою бачу її вперше.
Ось хто з нас двох по справжньому сильний.

Хоча… її руки міцно стискають тканину спідниці. Вона хвилюється, але заради мене зуміла глянути прямо у очі кронпринца без натяку на страх.

Леон ще не встиг різко відреагувати, як знову обізвався Гідеон:

– Ти ж із роду Вайтрес? То вона твоя кузина? І ти хочеш свідчити проти своєї родини?

Кров у моїх венах похолола від його тону та крижаного погляду з яким він дивився на Аві.

Тільки не це… я не хочу, щоб вона боялась… я не можу цього дозволити…
Навіть якщо це Гідеон, я не можу дивитись як їй доводиться страждати.

Аві тремтить, але її погляд все такий же рішучий. Вона дивиться на принца ніби це він тут у всьому винен і абсолютно не правий.

Господи… чому, Аві?

– Родина… – починає вона крізь стиснуті зуби, ніби це не слово, а тортура. – Чи можу я вважати родиною ту хто з легкістю понівечить обличчя сестри, якщо вирішить, що програє їй у чомусь?

Вона відсуває прядки волосся і торкається пальцями пов’язки.

– Вів’єн бездоганна акторка. Все що вона робить на публіці цілковита гра. Вона з легкістю маніпулює людьми та їх довірою, рівно до того щоб переконати обидва наших роди в тому що це «нещасний випадок». Як і переконати все королівство що вона та на кого потрібно рівнятись, захоплюватись, обожнювати, щоб одного дня здійснити свою мрію та стати вищою за всіх. Щоб мати цілковиту владу.

Леон дивиться на Аві так, ніби бачить її вперше.
Він цілковито шокований, вже без тієї суворості та злості, тільки чистий подив.

А мені знову хочеться розплакатись через неї.

Якби не вона… я би ніколи не знайшла сили стояти зараз тут перед усіма ними.

Ось та хто зачаровує та захоплює. Та на кого я хочу рівнятись.
Справді…Вів’єн до Аві як від землі до неба на колінах.

– Аві… ти не повинна була… – нарешті мій язик розв’язався. – Дякую…

Вона відводить погляд від хлопців, дивиться на мене та легко всміхається.
Я розумію що насправді ця розмова її страшно виснажила.
Мені не вистачить всіх слів, щоб описати наскільки я вдячна що вона є в мене.

Глибоко вдихнувши, я дивлюсь на всіх уже з помноженою впевненістю.

– Я розумію наскільки серйозними є ці звинувачення, як і розумію що вам важко повірити мені на слово. Саме тому я запросила Дезмонда як свідка. Тому прошу вислухайте нас, не тисніть на Авеліну більше…

Я говорила знову серйозно, але в кінці мій голос дав слабину. Я не хотіла щоб вони допитували її, щоб Леон дивився на неї як на чужинку а не на кохану, щоб принц тиснув на неї поглядом.
Я це стерплю, але не хочу щоб терпіла вона.

Вони дивляться на мене, не відповідають, але по їх обличчях це мовчання важко прийняти за згоду.

— У вас ще залишились сумніви? – голос Ксав’є змушує мене розгубитись.

Він зводить плечі, коли всі переводять погляди на нього. Типу не розуміє: «чому ви так на мене дивитесь?».

Він виглядає абсолютно спокійним, без згадки про подив хвилинами тому. Його обличчя серйозне, геть не як у дитини що завжди на позитиві, а як у людини що вже зробила висновки.

– Я знаю Ізабеллу та знаю леді Авеліну. І переконаний, що жодна б не сказала чогось подібного будь це несерйозним.