☽⚜☾ Розділ 46 ☽⚜☾

– З днем народження мене… з днем народження ме…не… – тихо наспівую під ніс, що почервонів від холоду.

Мені уже вісімнадцять.
Чи краще всього вісімнадцять?
Але я також прожила двадцять п’ять років як Белла, тож мені куди більше за вісімнадцять.

– З днем народже…ння ме…не… – тягну далі, змахнувши мечем крізь пухнастий сніг.

Якби я жила по сюжету, якби продовжувала бути сліпо закоханою істеричкою, яку зневажає все королівство, зате палко любить незрівняна Вів’єн – я би мала спокійно жити ще сім років, не турбуючись про ймовірну страту.
Зараз же я не можу цим «похвалитись».

– З днем народження, – зупиняюсь, глибоко видихаю, утворюючи густу пару. – мене.

Ховаю меча в піхви та йду в середину вілли.
Щоки одразу спалахують від різкої зміни температур.

Минулоріч в мій день народження не було жодної сніжинки, цього року зима ніби вирішила показати свій максимум.

Я тільки знімаю плащ та передаю його покоївці як крізь вікно в коридорі помічаю карету.

Не витрачаючи ані секунди на роздуми, біжу коридором та вириваюсь крізь вхідні двері на вулицю. Саме тоді Аві виходить з карети та вже яскраво посміхається мені.

Вона буквально зливається з білосніжною зимовою картиною.
Але гадаю, навіть крізь найгустіший снігопад я би з легкістю її віднайшла.

Та незначна відстань між нами різко скорочується коли вона біжить до мене з широко розкритими руками. І вже за мить ми міцно обіймаємось, ніби не бачились цілу вічність, хоча насправді минув всього тиждень.

– З днем народження, Ізо. – промовляє мені у волосся і відчуваю як вона ще міцніше притислась до мене.

– Дякую, – відповідаю їй пошепки.

Вона різко відпускає обійми. Бере мене за руки і дивиться так пронизливо, наче крізь мене.  –– Я поряд. Все буде добре.

Я не можу стримати короткого сміху більш схожого на зітхання.

Звісно вона помітила. Звісно вона знає як сильно я хвилююсь. Вона розуміє мене краще аніж я саму себе.

Мені доводиться заплющити очі на кілька секунд, щоб не розплакатись.
І промовляю тихе:

– Я знаю…

Ми заходимо всередину тримаючись за руки і не розпускаємо їх навіть коли сідаємо на диван в гостьовому залі.

Одразу кладу голову на її плече, а вона обережно гладить моє волосся.

Ми мовчимо. Мені потрібно розслабитись, зарядитись від неї енергією та заспокоїтись перш аніж почати говорити.
Вона це розуміє. Саме тому приїхала раніше за всіх. Саме тому я так її люблю.

Вона та хто знає найбільше, з усіх моїх близьких.
Без неї сьогодні я би точно не впоралась.
Не тільки сьогодні, а протягом усіх цих божевільних років.

Гадаю навіть підтримка Леона, чи дружба із Ксав’є, чи любов Гідеона – не зробили б мене настільки сильною та сміливою як зробила вона.

Завдяки їй я зрозуміла як важливо ставити себе, свої почуття та гідність вище чужих слів, чуток та образ.

Поки я вчила її любити себе.
Вона вчила мене не боятись цієї любові до себе.

– Я справді щаслива, що в цьому житті наші шляхи перетнулись. – нарешті кажу їй після кількох хвилин тиші що супроводжувало тільки потріскування дров у каміні.

– Я теж… дуже, дуже, дуже щаслива, що доля дозволила мені зустріти тебе…

На наших обличчях щасливі посмішки, але голоси звучать тихо, майже сумно.

– Дуже, дуже, дуже?

– Саме так.

Я обіймаю її за талію, зручніше вмощуюсь щокою на її грудях, слухаючи серцебиття, яке так гармонійно поєднується з тріском дров, майже заколисуючи мене у сон.

– Я люблю тебе, Аві. – озиваюсь трохи гучніше, а вона притуляється щокою до моєї маківки. – Я боюсь навіть уявити яким би було моє життя без тебе. Я хочу до старості нагадувати тобі яка ти чудова та прекрасна, як людина, як дівчина, як моя подруга, чи краще як невід’ємна частина мого існування.

– Ізабелло… – чую як затремтів її голос, як завмерла від моїх слів, вона просто затримала дихання ніби боялась що навіть подих міг мене перебити. – Хто з нас чудовий? Я… я не можу підібрати слів, наскільки сильно я ціную та люблю тебе… Просто знай, пам'ятай, відчувай: коли здаватиметься що весь світ став проти тебе і все до жаху погано чи просто дратує – я все одно залишусь на твоїй стороні. До самої старості, назавжди.

Вона плаче.

Я також.

– Ти теж повинна знати, не важливо в горі, радості, ненависті чи любові я завжди буду з тобою.

Ми плачемо і сміємось. І ця мить просто неймовірна. Хотілось зупинити час, не вступати у те майбутнє, у те що чекає нас всього за кілька годин, у те що натворить Вів’єн через кілька тижнів.

Ця мить коли немає проблем, думок, планів виживання. Є тільки ми – заплакані, але щасливі, тепло наших обіймів, жар від каміну, і прохолода за вікном та заметіль яка нас не торкається.

Так триває достатньо, щоб заспокоїти наші сльози, але недостатньо щоб зникли почервоніння з очей.

Коли двері до зали відчинились, ми навіть не встигли витерти щоки, все ще вологі та липкі від солоних сліз.

Різко сідаємо рівно та переводимо погляд на двері. Леон завмер на місці, дивлячись то на мене то на Аві. На наші заплакані обличчя та червоні очі.

Я просто дивлюсь на нього та бачу як в його голові відтворюються найгірші сценарії.

— Що сталося?

Кілька швидких кроків, він опиняється поряд, миттю присідає навпочіпки перед нами. Однією рукою бере долоню Аві, іншою — мою.

– Чому ви плачете? Щось сталось? Ви почули якісь чутки? Якісь погані новини?

Він похмурий як завжди, але при цьому дуже схвильований. Аж занадто.

Ми з Авеліною розгублено переглядаємося.
А тоді одночасно вибухаємо сміхом.

— Що? — спантеличується Леон.

— Нічого не сталося, — крізь сміх вимовляю я.

— Ми просто говорили, — додає Аві, витираючи сльози.

— І плакали від щастя. – закінчую, та грубо тру свої щоки.

— Від щастя? — недовірливо перепитує він.