☽⚜☾ Розділ 45 ☽⚜☾

Тістечко смачне. Я це розумію навіть попри те що вся моя увага зосереджена на клаптику паперу в руці.

Солодкий смак у роті, змушує знову потягнутись ложечкою по новий шматочок, але я не відводжу погляду від тексту.

– Стає цікавіше… – промовляю з набитим ротом, читаючи вже вдруге.

«Після кількох днів у порту дізнався наступне:

Люди “леді” більше не пересуваються групами, приїздять переважно по одному або по двоє.
Швидко домовляються з моряками чи перекупниками, залишають гроші й зникають. А ще кожному називають іншу дату наступної зустрічі.
Двічі одна й та сама людина по товар не приїздить. Тому вони показують торговцям печатки, знак для впізнання, називаючись “союзом вчених”.

Вони пересуваються різними дорогами, часто користуючись послугами перевізників, тому легко губляться серед місцевих.
Відстежувати їх стало значно важче.

Товари замовляють малими партіями, тож при перевезенні не викликають підозр, як і причин для обшуку дорожньою вартою.

Вони стали значно обережнішими, аніж минулого року. »

Перериваюсь, щоб зробити ковток чаю. Кілька секунд тримаю його в роті, насолоджуюсь гаряччю, що щипає язик.

В думках вже прокручую, як натякнути Леону перевірити портове місто.

Гадаєш після того як лицарі перерили торговий район у столиці і злочинцям довелось втекти, вони все ще десь просто ховаються? Хіба не варто перевірити інші торгові райони та порти у королівстві? Особливо найбільший порт який за неймовірним збігом обставин вдало розміщений на території графства Вайтре. Нічого не спадає на думку хто ж винуватець?

– Гаразд, це занадто… але початок думки непоганий.

Дивлюсь у вікно.
Дощить.
Отже сьогодні буде тренування у бібліотеці.
Леон, мабуть, задоволений. Його дратувала спека надворі.

Повертаю погляд до листа. Читаю поки не вивчу на пам’ять, як і кожен лист до того.

«Провів кілька вечорів у місцевих тавернах.

Люди активно говорять про “союз вчених”, який скуповує дивні речі.
Ці розмови вже звучать як міська легенда.
Жодних підозр, ніхто не розглядає це як щось дивне чи небезпечне.

Більшість вірить, що науковці справді проводять якісь досліди і вихваляються що завдяки їх товарам зроблять внесок у майбутнє.»

Гірко. Приторний смак в роті неконтрольована реакція на огиду від однієї думки про дурість людей.

Тістечко рятує. Стає солодше, приємніше.

 «Серед замовлень найчастіше згадують:
порох,
сірчаний камінь,
земляну сіль,
скляні колби,
вугілля.

Чи справді вони можуть бути вченими?
Але це точно ті ж люди які зустрічались з найманцями перед нападом. Я певен.

Чи повинен я дістати одну з печаток для вас?

Д.В.»

Відкладаю лист в сторону. Беру інший зі стопки, передостанній з отриманих.

Він короткий. Але важливий.

«Шановна леді,

Після пошуків у селах графства не знайшов нічого. Вибачте.

Ходять чутки про певний «союз вчених» що з’являються у порту графства Вайтре.

Я вже вирушаю туди. Здається що цим «союзом» є ті самі люди «леді».

Схоже вони знову починають діяти. 

Д.В»

Ага. Кляті вчені.

Змія терористка і її гадюки – ось хто вони.

Тягнусь по ще один шматочок тістечка і мене огортає розчарування – воно закінчилось.

Моє зітхання наповнює кімнату, поки я ліниво перекладаю листи. Короткі, без важливої інформації відкладаю в сторону. Ті що хочу перечитати залишаю в долоні.

Закінчивши сортування, знову читаю, хоча й так читала це безліч разів.

«Знову помітив кількох людей в торговому районі. Вони з’являються як тільки королівські лицарі йдуть. Схоже у них теж є місцевий шпигун.

Можливо навіть хтось із лицарів доповідає їм скільки триває патрулювання, адже вони ідеально до хвилини розминаються з ними.

Вони знову ходять на їхнє приміщення. Ймовірно вони таки заховали щось там, перш ніж піти. І схоже щось настільки добре заховано, що після обшуків лицарі нічого не знайшли.
Або ж вони просто використовують приміщення для перемовин.»

Не треба було це читати. Відкладаю на стопку неважливих листів.

Звісно я знаю деталі про обшук від Леона. І знаю що знайдено ціле – нічого.

Крихти від їжі, зношений одяг, пусті клаптики паперу – наче ця знахідка мала би розкрити таємницю злочинця.
Так ніби Вів’єн дозволила би залишити бодай волосину свого білявого волосся яке би одразу звело до винуватості їхнього роду.

«Як ви й веліли, я показав лицарям приміщення, сказавши що в ньому регулярно з’являлись дивні люди, які швидко вивозили речі за кілька днів до балу. Почали обшуки.»

Дарма я тоді змусила Дезмонда стати свідком, це все одно не дало результату… Хоча це все ж зменшило роботи лицарям та Леону не змушуючи їх стукати в кожні двері столиці.

Ловлю себе на тому що гризу кінчик ложки так сильно що болять зуби. Хочеться ще солодкого. Це виснажливо.

– Найманці яких вдалось схопити, вказували на замовника в торговому районі. Але ніхто не описав когось конкретного. Адже з кожним домовлялась інша людина.

Голос Леона в моїй голові розповідає про допит.
Я намагаюсь віднайти пропущене. Ніби не обдумувала це сотні разів з весни.
Ніби не розпитувала Леона всі деталі яких було так мало, особливо після кожного короткого листа від Дезмонда.

«Вони все ще ховаються. Затихли. Остерігаються лицарів та варти.
Я спробував оглянути околиці, дорогу від столиці до графства Вайтре.

Нічого підозрілого. Нікого схожого до тих хто раніше з’являвся поряд «леді»

Продовжую шукати далі.
Д.В.»

Цілий десяток таких «тихих» повідомлень, що надходили більшість часу, підігрівали очікування. Дезмонд справді старанно виконував роботу, звітував щотижня, саме тому в мене не підіймалась рука викинути ці листи.