☽⚜☾ Розділ 44 ☽⚜☾

Весна завжди змушує мене божеволіти.

Хоча насправді тепер все було навпаки… Мене почало лякати, наскільки тихою вона була.

У повітрі стояв п’янкий запах цвіту, солодкий, наче мед. Пелюстки опадали, а я танцювала під ними із мечем у руках.

Жодного відчуття тривоги, страху чи хвилювання.

Це заспокоювало. Навіть зачаровувало...

Хоч я і контролювала дихання, але частенько робила вдихи довшими, щоб насолодитись ароматом.

Сад на віллі завжди буйно квітнув, але я ніколи не насолоджувалась цим сповна.
Тепер, оскільки я більше не ховалась, це стало неймовірною перевагою.

Перші дні на віллі слуги відверто косили погляди й завмирали від шоку.

Жодного плаща, жодних махінацій із черевиками або спробами прикріпити меч до ніг.

Закріплювала ремінь із піхвами поверх плаття і ходила по дому зі зброєю, ніби в цьому немає нічого дивного.
Тренувалась не тільки в таємній кімнаті бібліотеки, але й на дворі. Не хвилюючись, що хтось побачить і комусь розповість. Адже батьки вже знають, а виносити сімейні таємниці за межі дому категорично заборонено.

За якийсь час слуги звикли. Навіть самі приносили мені воду та рушники, щоб витирати піт. Як тільки я закінчувала, на мене вже чекала ванна, і хоча я знову заборонила турбувати мене купанням чи одяганням, я не відмовлялась від масажу. Втомлені м’язи радісно нили від задоволення.

Як виявилось, розкрити свій секрет було досить корисно.

Щоправда, розумію: якби не Леон, я б усю весну провела замкнута, без змоги навіть кілька хвилин потренуватися. Що там казати про якусь насолоду чи задоволення...

— Панно… — лунає голос із тераси.

Я зупиняюсь, опускаю меч і скошую погляд на покоївку.
Вона помітно здригається, але вдає, ніби нічого не сталось.

— Вибачте, що перериваю. Приїхав Його Високість, — каже вона тихо. — Бажаєте перевдягнутись? І ще... що робити з вашою... зброєю? — усе ж затинається, наче не те що боїться це сказати, а просто не вірить у власні слова.

Усе ж, вони ще не настільки звикли.

— Приведи його сюди, — відповідаю спокійно й ховаю меч у піхви. — Що я зроблю з мечем — не твоє діло.

Вона на кілька секунд завмирає, а тоді різко схиляється в поклоні.

— Т-так. В-вибачте, — тільки промовляє і миттю зникає за дверима.

А я ж... посміхаюсь.
Ксав’є писав, що скоро приїде, і я справді дуже хочу його побачити. Відмовлятись від заряду щастя та радості було б безглуздо.

Хоча я не можу обрати когось одного, але розумію, що по-різному почуваюсь із кожним зі своїх лицарів-дружби.

Із Аві я почуваюсь щасливою, але це більш заспокійливе щастя, яке дає відчуття якоїсь легкості. Ніби я можу повністю відпустити всі думки і просто відчувати неймовірне задоволення від того, що вона поряд.
Кілька тижнів тому, коли вона вперше приїхала, я зрозуміла, що моя рана таки не до кінця загоїлась. Бо коли вона налетіла на мене з обіймами, мені дійсно стало боляче, я взагалі шокувалась, відколи в її руках стільки сили. Але навіть попри цей біль я раділа, адже могла просто відпустити все погане в ту мить із нею.

Звісно, з Леоном я теж почуваюсь щасливою. Теж відчуваю схожу легкість, але також певне відчуття безпеки. Наче не важливо, в якому стані я буду, я точно можу покластись на нього та буду певна, що він захистить.
За цей час він часто навідувався до мене, навіть якщо ненадовго, і навіть якщо ми більше розмовляли про розслідування, це все одно тільки укріплювало ту близькість між нами, якою я так дорожу.

Із Ксав’є я теж щаслива, але замість легкості мене наповнює радість. Мені хочеться сміятись весь час, коли бачу його. Він справді може підняти мені настрій так, як ніхто інший, до того ж майже не докладаючи зусиль. Те саме сонечко, яке зігріє і посеред зими, і після страшної грози.

Кожен із них дарує мені щастя в різних видах та проявах, але кожне дорогоцінне.

Хоча я знала, що все не просто так.
Поява другого принца в місті — це спосіб довести народу, що достатньо безпечно, аби спокійно користуватись дорогами. І тим самим повернути впевненість у королі, якого досі звинувачують у «недбалому ставленні до загрози».

Тепер на дорогах постійні патрулі, їх багато, і насправді... тепер вони цілком непотрібні. Головне зло, як і всі її підопічні, тихо сидять у графстві Вайтре, і поки вона точно не рухатиме нікого зі своїх людей прямо в руки варти. Ну а вриватись на чужу територію з перевіркою всіх слуг, як і самої графської родини — ніхто не посміє.
Вона чекатиме, коли все стихне.

Я підходжу до тераси майже водночас із тим, як відчиняються двері.

І моя посмішка миттю сходить, коли замість блакитних яскравих оченят я зустрічаю сині, як море, очі.

Кліпаю кілька разів, перш аніж вірю тому, що бачу.
А тоді спогади хвилею накривають, змушуючи відчути жахливу ніяковість.

Востаннє ми бачились того вечора. Тоді ми поцілувались.

Хоча я тоді й не дозволяла собі панікувати і переконувала, що моя свідомість кришталево чиста, але я таки помилилась.

Я не до кінця усвідомлювала те, що сталось між нами. Бо я думала тільки про напад.
У ту мить усе здавалось напівреальним, наче я була під дією алкоголю.

Сором наздогнав мене тільки через кілька днів.
І тримає досі...

Він сказав, що чекає. Чекає, коли я сама справді захочу вийти за нього — тим самим ув’язнити себе в палаці.

І головне — він теж має почуття до мене...

Те, чого я прагнула найбільше. І те, що завжди вважала неможливим.
Те, від чого не могла відмовитись, навіть знаючи про свій трагічний фінал.

Взаємне кохання із Гідеоном...

Я швидко присідаю в реверансі.

— Вітаю, Ваша Високосте. Не очікувала вас побачити... — спокійно пояснюю своє розгублення, хоча здається, серце зараз вистрибне з грудей.