☽⚜☾ Розділ 44 ☽⚜☾

Весна завжди змушує мене божеволіти.
Хоча насправді все стало навпаки… Мене почало лякати наскільки тихою вона була.

В повітрі стояв п’янкий запах цвіту, солодкий наче мед. Пелюстки опадали, а я танцювала під ними із мечем в руках.

Жодного відчуття тривоги, страху чи хвилювання.
Це заспокоювало. Навіть зачаровувало...
Хоч я і контролювала дихання, але частенько робила вдихи довшими, щоб насолодитись ароматом.

Сад на віллі завжди буйно квітнув, але я ніколи не насолоджувалась цим сповна.

Тепер, оскільки я більше не ховалась це стало неймовірною перевагою.

Перші дні на віллі, слуги відверто косили погляди і завмирали від шоку.

Жодного плаща, жодних махінацій з черевиками або спробами прикріпити меч до ніг. Закріплювала ремінь з піхвами поверх плаття, і ходила по дому зі зброєю, ніби в цьому немає нічого дивного.

Тренувалась не тільки в таємній кімнаті бібліотеки, але й на дворі. Не хвилюючись що хтось побачить і комусь розповість. Адже батьки вже знають, а виносити сімейні таємниці за межі дому слугам категорично заборонено.

За якийсь час слуги звикли. Навіть самі приносили мені воду та рушники щоб витирати піт. Як тільки я закінчувала на мене вже чекала ванна і хоча я знову заборонила турбувати мене купанням чи одяганням, я не відмовлялась від масажу. Втомлені м’язи радісно нили від задоволення.

Як виявилось, розкрити свій секрет, було досить корисно.

‎Що правда розумію, якби не Леон, я б всю весну провела замкнута, без змоги навіть кілька хвилин потренуватися. Що там казати про якусь насолоду чи задоволення...

– Панно… – лунає голос з тераси.

Я зупиняюсь, опускаю меч і скошую погляд на покоївку.

Вона помітно здригається, але вдає ніби нічого не сталось.

– Вибачте, що перериваю. Приїхав Його Високість. – каже вона тихо. – Бажаєте перевдягнутись? І ще…що робити з вашою… зброєю? – все ж затинається ніби не те що боїться це сказати а просто не вірить у власні слова.

Все ж вони ще не настільки звикли.

– Приведи його сюди. – відповідаю спокійно і ховаю меч в піхви. – Що я зроблю з мечем, не твоє діло.

Вона на кілька секунд завмирає, а тоді різко схиляється в поклоні.

– Т-так. В-вибачте. – тільки промовляє і миттю зникає за дверима.

А я ж… посміхаюсь. Ксав’є писав що скоро приїде і я справді дуже хочу побачити. Відмовлятись від заряду щастям та радості – було би безглуздо.

Все ж, хоча я не можу обрати когось одного, але розумію що по різному почуваюсь з кожним зі своїх лицарів-дружби.

Із Аві я почуваюсь щасливою, але це більш заспокійливе щастя, яке дає відчуття якоїсь легкості. Ніби я можу повністю відпустити всі думки і просто відчувати неймовірне задоволення від того що вона поряд.
Кілька тижнів тому, коли вона вперше приїхала, я зрозуміла що моя рана таки не до кінця загоїлась. Бо коли вона налетіла на мене з обіймами, мені дійсно стало боляче, я взагалі шокувалась відколи в її руках стільки сили. Але навіть попри цей біль, я раділа, адже могла просто відпустити все погане в ту мить із нею.

Звісно з Леоном я теж почуваюсь щасливою. Теж відчуваю схожу легкість але також певне відчуття безпеки. Наче не важливо в якому стані я буду, я точно можу покластись на нього та буду певна що він захистить. За цей час, він часто навідувався до мене, навіть якщо ненадовго, і навіть якщо ми більше розмовляли про розслідування, це все одно тільки укріплювало ту близькість між нами, якою я так дорожу.

Із Ксав’є я теж щаслива, але замість легкості, мене наповнює радість. Мені хочеться сміятись весь час коли бачу його. Він справді може підійняти мені настрій так як ніхто інший, до того ж майже не докладаючи зусиль. Те саме сонечко, яке зігріє і посеред зими, і після страшної грози.

Кожен з них дарує мені щастя, в різних видах та проявах, але кожне дорогоцінне.

Хоча я знала що все не просто так.
Поява другого принца в місті – це спосіб довести народу що достатньо безпечно аби спокійно користуватись дорогами. І тим самим повернути впевненість в королю, якого досі звинувачують в «недбалому ставленні до загрози».

Тепер на дорогах постійні патрулі, їх багато, і насправді… тепер вони цілком непотрібні. Головне зло як і всі її підопічні тихо сидять в графстві Вайтре, і поки вона точно не рухатиме нікого зі своїх людей прямо у руки варти. Ну, а вриватись на чужу територію з перевіркою всіх слуг як і самої графської родини – ніхто не посміє.

Вона точно чекатиме коли все трохи стихне.

Я підходжу до тераси, майже водночас з тим як відчиняються двері.

І моя посмішка миттю сходить, коли замість блакитних яскравих оченят я зустрічаю сині, як море, очі.

Кліпаю кілька разів перш аніж вірю тому що бачу. А тоді спогади хвилею накривають змушуючи відчути жахливу ніяковість.

Востаннє ми бачились в той вечір. Тоді ми поцілувались.

Хоча я тоді й не дозволяла собі панікувати і переконувала що моя свідомість кришталево чиста, але я таки помилилась.
Я не до кінця усвідомлювала те що сталось між нами.
В ту мить все здавалось напівреальним, наче я була під дією алкоголю.

Сором наздогнав мене тільки через кілька днів. І тримав досі…

Він чекає. Чекає коли я сама справді щиро захочу вийти за нього – тим самим ув'язнити себе в палаці.

І головне – він теж має почуття до мене...

Те чого я прагнула найбільше. І те що завжди вважала неможливим.
Те від чого не могла відмовитись, навіть знаючи про свій трагічний фінал.

Взаємне кохання із Гідеоном…

Я швидко присідаю в реверансі.

— Вітаю, Ваша Високосте. Не очікувала вас побачити… - спокійно пояснюю своє розгублення хоча здається серце зараз вистрибне з грудей.

– Ти чекала когось іншого? – його голос звучить водночас суворо та глузливо. Ніби просто дражниться але відчувається наче злиться.