☽⚜☾ Розділ 43 ☽⚜☾

В мене забрали частину «мене».

— Заберіть! Ні, викиньте! Це поріддя диявола! — крики матері досі лунають у голові, навіть якщо моя свідомість тоді була геть неясною.

Я пам’ятаю її крик.
Жінка, яка не могла підвищити тон навіть у гніві… ніколи так не кричала.
Вона була налякана.
Але не найманцями. Не загрозою життю. Не хаосом, який тоді творився.
А мною.
Боялась мене. Рідної доньки, якою, схоже, більше не вважає.
Та це не так засмутило, як те, що у мене забрали зброю.

Перше, про що я подумала, прокинувшись наступного дня, — де мій меч?!

Не те, як відреагувала мати.
Не те, що сказав батько.
Не те, чи хвилювався Леон.

І навіть не те, що сталося з найманцями.
Чи вбили їх на місці? Чи забрали на допит?

Мене це не цікавило.

Але мені не сказали. Абсолютно нічого.
Все, що я мала, — це туманні спогади з того клятого вечора.

— Замкніть її. Не випускайте. Не дозволяйте їй творити що заманеться! — знову голос матері в голові.

Все наче знову повернулось у далеке минуле.

Мене купали, одягали, чепурили. Щодня. Наче я будь-якої миті мала вийти на бал.

Слуги мовчки приходили, виконували свою роботу, попри мої заперечення, а тоді мовчки йшли, замикаючи мої двері.

Я намагалась щось розпитати, але всі уникали відповідей.

Це точно її рішення. Знову намагається довести, що я «дівчина». Найбільш безглуздим способом.

Покоївки бачили мої шрами.
Але ніхто нічого не питав. Просто дивились. Такими поглядами, наче миють худобу у хліві.

Якщо герцогиня ставиться до мене зневажливо, то слуги тим паче не стануть мені догоджати.
Мабуть, вони в деталях розповіли їй про кожен мій шрам — від кінчиків пальців і до ліктів.
Ну і про той найбільший на талії — що тепер назавжди буде нагадуванням про той вечір.

Рана майже загоїлась.

Все ж минуло понад три тижні.
Три тижні цілковитого невідомого.

Якби цього дня мені не принесли торт… я б, мабуть, зійшла з глузду.

Варто було побачити пакування — я одразу відчула щемливу радість, а ще більший страх.

Хоч би ніхто не знайшов… — молилась у думках, тремтливими руками розкриваючи коробку.
Дно коробки було запечатане. Лист — цілий.

З полегшенням зітхаю. Хоча відчуваю, як миттю пришвидшилось серцебиття.
Попри все, Дезмонд вийшов зі мною на зв’язок.
Це невимовно тішить.

Після трьох тижнів без жодної інформації нарешті дізнатись хоча б щось викликає просто хвилю емоцій.
Мені не терпиться якомога швидше відкрити, прочитати кожне слово, дізнатись якомога більше, втамувати свій інформаційний голод.
Але також мені страшно, адже певні речі, що написані тут, я точно знаю. І в цьому листі точно нічого хорошого…

Намагаюсь внормувати дихання та зупинити тремтіння в руках. Тільки тоді наважуюсь розкрити лист.

«Шановна леді, перш за все сподіваюсь, що ви в порядку на фоні останніх подій. Знаю, що вам важко підтримувати зворотний зв’язок, але за можливості…
Вибачте…

Я намагався надіслати вам листи вже тричі, але щоразу коробки повертали. Сподіваюсь, цього разу все вийде.

Отже, доношу до вашого відома, що в торговельному районі тривають обшуки.

Щоправда, за два дні до балу «леді» Вів’єн та її люди поспіхом вивозили речі й покинули столицю.

На жаль, я втратив їхній слід, але найімовірніше вони рушили в бік графства Вайтре.

Також не певен, чи повинен це повідомляти… але, можливо, ви ще не чули.

Довіра людей до короля похитнулась. Не тільки серед знаті, а й у простолюду. Оскільки не було застосовано достатньо заходів безпеки, коли передбачалось, що щось може статись.
Також тому, що винних досі не знайдено, а про підозри не розголошують.

Люди хочуть знати бодай щось.

Є ті, хто вже складає теорії та розносить їх на загал. Багато аристократів, особливо знатних родів, поширюють чутки про те, що саме Рейвенморт були тими, хто запропонував брати лицарів, і врешті єдині, хто не зазнав втрат.

Тому шириться думка, що саме за вами стоїть напад. А «взяти лицарів» було відволікаючим маневром, щоб відвернути від вас увагу.

Також… з’явились чутки особисто про вас.

Кажуть, протягом зими одна леді, з якою ви та «леді» Вів’єн були близькі, відвідувала світські заходи та розповідала неприємні речі.
Зокрема, що ви погрожували їй смертю за небажання «закрити очі на правду». Правду про вашого брата та його наречену.

Цю дівчину — Еліс Фонтейн — знайшли мертвою за день до балу.

Вас підозрюють.

Леді Рейвенморт, що б не сталося — я залишаюсь на вашому боці.

І вірю, що ви не причетні.

Д. В.»

— Мене підозрюють? — зривається несвідомо пошепки. — Так швидко?

Я ледь стримуюсь, щоб не зімнути листа або порвати його.
Але зі злості я раптом починаю сміятись. Майже істерично.

Ну що ж, зміючко, ти, мабуть, зараз дуже щаслива. Все йде саме так, як ти і запланувала.

Після уявного діалогу з Вів’єн я ще раз уважно перечитую лист.
А тоді ще раз, наостанок.
І ховаю його у скриню.

На щастя, мої речі не обшукали. Всі листи та мої плани досі в мене.
Але що з них, коли у мене забрали все інше?

Меч. Свободу. Інформацію.

Дещо в мене таки залишили.
Поки я жива і володію власним тілом, їм не забрати в мене тренування.

Через травму я спершу боялась займатись, але повільно стала відновлювати рутину.
Втратила лік присідань, віджимань, стрибків, вправ.
Стояла в планці, наче відпочивала на ліжку.
Стояла на руках, ніби саме в такому положенні і повинні пересуватись люди.

Так. Плаття заважало.

Як тільки покоївки виходили, я послаблювала корсет. Не роздягалась, бо чекала.
Чекала, що будь-якої миті прийде вона.