☽⚜☾ Розділ 42 ☽⚜☾

Минає час. Багато часу.
Стільки, що тривога починає огортати мене без мого на те бажання.

Я зупиняюсь.

— Вже пізно, треба повертатись… — кажу я тихо, але твердо.

Легко знімаю з себе камзол та простягаю йому.

— Щиро дякую… за цей вечір, — закінчую з легкою ніяковістю та навіть посмішкою.

Він одразу напружується. Дивиться на мене довго та проникливо.

Може… він, як і я, хоче закарбувати цей спогад? Потягнути час ще трошки.
Час, де немає обов’язків, відповідальності та страшного майбутнього.

Але на жаль, усе добігає кінця.

— Гаразд, — врешті відповідає коротко та спокійно.

І ми повертаємось у шум музики та голосів.
У натовп вдавано радісних людей, які не приховують того, що їх цікавить, де весь вечір був кронпринц і чому це він вийшов із саду разом зі мною, як і те, що в моїх руках робить синя троянда.

Помічаю неподалік Ксав’є. Схоже, він чатував, щоб люди не заходили у сад…
Як тільки він нас побачив — хитро посміхнувся та втік, ніби ми мали його наздоганяти прямо зараз.
Я ледь стримую посмішку.

Ми з Гідеоном прощаємось мовчки. Я чемно відхиляю пропозицію провести мене до виходу. Це було б уже занадто.

І я віддаляюсь.
Шум знову стихає.
З кожним кроком до карети я розумію, як неминуче наближається тривога.

Зовсім скоро…

Я швидко знаходжу свою карету.

Так… зараз усе почнеться. Мій план має спрацювати.

Я підходжу. Перш ніж кучер встигає відчинити мені дверцята, я роблю це сама. Зі всієї сили і…

Спрацювало, — радію в думках, коли дверцята повисають у повітрі, зірвавшись із завіси.
Я не була певна, чи пошкодження, яке я зробила дорогою сюди, спрацює. Це був геть ненадійний план, але мені пощастило.

— Панно! Ви не поранились?! — лицар миттю стримує рукою двері, щоб вони не впали на землю, я ж дивлюсь на нього максимально хижим поглядом.

— На твоє щастя — ні, — грізно фиркаю і, ніби нічого не сталось, заходжу всередину карети.

Довго не затримуюсь. Залишаю на сидінні троянду. Акуратно беру розгорнутий плащ, разом із мечем під ним.
Більше мені не дозволено відволікатись на почуття.

Притискаю до грудей плащ, щоб не було видно форми зброї, і виходжу.

— Полагодити до завтра. Я поїду з матір’ю або братом.

— Так, панно. Прошу вибачення, що не перевірили справність дверей. Мені щиро шкода.

Його можуть покарати за це, але це не найгірше.
Можливо, я, навпаки, цим врятувала його життя.

Я одразу йду до карети матері. Її ще немає.
У двох словах повідомляю кучеру, що їхатиму з ним. Без відповіді на його подальші питання заходжу всередину.

Я не знаю, скільки в мене часу, але треба поспішити.

Закріплюю на поясі ремінь із мечем. Підіймаю спідницю, перевіряю, чи кинджал досі надійно закріплений трохи нижче коліна.

Тривога заспокоюється всього на кілька секунд.

Я швидко накидаю на плечі плащ та ховаю меч у складках.

І лише тоді дозволяю собі коротку думку:
Плащ холодний і значно легший за камзол Гідеона.
А наш поцілунок…

Губи ще пам’ятають. Серце теж.

Я заплющую очі.
— Не зараз, — шепочу собі строго, і мені вдається перемкнути думки.

Саме тоді я чую голос лицаря:

— Ваша Високоповажносте, панна Ізабелла у вашій кареті, оскільки в її карети зламались дверцята. Просимо вибачення за незручності.

Я швидко сідаю та поправляю складки на плащі.
І саме зараз починаю боятись по-справжньому.

Боюсь не того, що зовсім скоро доведеться зустрітись віч-на-віч із найманцями, не того, що, можливо, сьогодні я не вбережу свій секрет… а того, що мені доведеться сидіти в одному тісному просторі з нею.

І все заради її ж блага, заради порятунку, за який вона навряд чи подякує…

Двері відчиняються, вона тримає руку лицаря, заходячи всередину карети.
Не дивиться на мене, ніби не помічає. Сідає навпроти та обережно розправляє плаття.

Краще б вона спитала. Краще б сказала хоч щось.
Чому я вирішила їхати саме з нею. Чому не могла почекати ще якийсь час на Леона. Чому без дозволу сіла в її карету.

Це мовчання куди гірше за допит від батька…

Я несвідомо стискаю тканину спідниці, під плащем цього й так не видно.
Хочеться торкнутись руків’я меча, щоб заспокоїтися, але стримую це бажання.

Карета нарешті рушає, і саме тоді я відчуваю на собі цей важкий погляд.
Вона досі нічого не говорить, але дивиться так, ніби має сказати дуже і дуже багато.
Цей самий лисячий погляд, яким вона казала все і водночас нічого.

Я дивлюсь на її руки, складені в замок на колінах, підняти погляд вище просто не можу.
І так триває весь час.

Я б могла їхати своєю каретою, швидко розібратись із найманцями і не хвилюватись. Можливо, мій лицар навіть би впорався сам.
Але навіть найменша можливість, що мою карету могли б просто проігнорувати за наказом Вів’єн або що я навіть могла розминутись із ними, змусила мене зробити саме такий вибір.

У книзі в день нападу я спокійно дібралась столиці.
Коли карету матері зупинили по дорозі в герцогство, кучера вбили першою стрілою, а маму сильно побили. Перш ніж доїхали батько та Леон, усі вже втекли.

Я ж не дозволю статись ані першому, ані другому. Навіть якщо, побачивши мене, вони не будуть чіпати нас, я не дозволю їм втекти безкарними.

Щоправда… я все ще не покидаю надії, що через зміни, зроблені мною, лицаря не вб’ють так, як у книзі, і тоді мені навіть не доведеться виходити з карети.

Кожна хвилина давить на нерви. Час плине, і я вже починаю сумніватись, чи станеться сьогодні щось.

Може, Вів’єн, почувши про охорону, вирішила скасувати напад? Але тоді навіщо прикинулась хворою та поїхала швидше?