☽⚜☾ Розділ 41 ☽⚜☾

Чи боялась я?
Звісно — так.
Але чи панікувала?
Абсолютно — ні.

Паніка вже вичерпала себе, залишивши тільки сирий страх та тіньову тривогу.
Я мушу бути зібраною. Хвилювання не змінять вечора.
Поки я контролюю себе, то більша ймовірність, що все мине не так жахливо.
А про те, що все може пройти добре, я навіть не мрію.
Я готова до жахіття.

Останній крок серед шуму голосів, музики та сміху.
А до ночі ці ж люди зрозуміють, в якому страшному світі живуть і якою оманливою була радість цим вечером.

Я роблю реверанс водночас із поклоном Леона.

Минулого року найбільшим моїм страхом було глянути на Гідеона, зараз це здається такою дрібницею…
Насправді зараз це те, чого прагну. Зловитися за цю можливість, яку змарнувала торік, як за острівець безпеки, щоб привести думки до ладу, позбутись навіть тієї крихти внутрішньої тривоги.

Як тільки підіймаюсь із реверансу, поглядом шукаю їх.
Яскраве літнє небо — в очах Ксав’є. Прекрасне глибоке море — в очах Гідеона.

Я навіть дозволяю собі ледь помітну посмішку.
Молодший принц усміхається у відповідь, до болю відверто та щиро, а старший...
Він не посміхається, проте не відводить погляду, не хмуриться і не дивиться такими очима, наче хоче мене прикінчити. А колись він дивився саме так...
Він серйозний, але в погляді я помічаю те саме тепло, яке мене так манить.

Я більше не боюсь дивитись на нього. І більше не боюсь цих божевільних почуттів.
Я вірю в те, що в цьому житті Гідеон на моїй стороні. І того фіналу не станеться.

«Я ніколи не відвернусь від тебе» — я справді вірю в ці його слова.
І... я цілком довіряю йому себе та мої геть не дружні почуття до нього.

Леон легко штовхає ліктем, нагадуючи, що нам треба відходити.
Не хочу, але мушу… Я відводжу погляд від принців та йду з Леоном у глиб зали.

— Я хочу привітатись з деким, — кажу тихо й відпускаю його руку.

Леон запитально вигинає брову, але не озвучує питання. Я тільки махаю головою, наче: «Не важливо». І шукаю поглядом її.

Це не важко. Навколо неї, як завжди, безліч людей. Її вірні посіпаки в колі, решта людей швидко підходить, залишаючи компліменти, та відходить.
Наче вона — недосяжна зірка, яка всіх манить, і ніхто просто не сміє залишатись поряд, не важливо, наскільки вона зачаровує.

Я одразу прослизаю крізь натовп до неї.

Ще здалеку наші погляди зустрічаються. Вона не відводить очей, одразу так мило посміхається, ніби весь час чекала саме мене.

Справді, як тут не повірити, що ми найкращі подруги?

Я заходжу в їхнє «коло». Дівчата одразу схиляються в реверансах. І хоча я продовжую дивитись на Вів’єн, помічаю, що однієї не вистачає.

— Добридень, леді, — промовляю ввічливо та трохи пом’якшую обличчя, щоб не здаватись такою похмурою.

— Вітання, леді Ізабелло, — озивається перша з дівчат.

— Раді бачити вас, — промовляє Вів’єн.

— Не сподівались, що ви знайдете час для нас сьогодні, — закінчує інша.

Я тільки усміхаюсь на ці гострі слова, адже розумію, що це натяк на те, що я не організувала святкування дня народження спеціально для них.

— Як я могла? — відіграю щире здивування. — Я не могла проігнорувати вас. Хочу подякувати за ваші подарунки. Цього тижня я організую чаювання, сподіваюсь, ви порадуєте мене своїм візитом.

Говорю це спеціально, адже розумію, що ніякого чаювання після сьогоднішнього вечора ще довго не буде в королівстві.
Вони тихо сміються.

— Ну, звісно ж, — промовляє одна з чарівною посмішкою. — Залюбки.

Раптом вони затихають.
Я бачу блиск в очах Вів’єн. Не важко здогадатись, що ця пауза вимушена, перед чимось значущим.

— Головне, щоб сьогодні все минуло добре, — каже вона ніби між іншим. — Ці часи надто неспокійні.

Дівчата кивають, погоджуючись, я ж уважно слухаю. Хоча я вже знала цю фразу. Навіть якщо вона мала пролунати тільки через кілька років, я більше не дивуюсь.
Сьогодні це точно станеться.

— Авжеж… Всі тільки й говорять, чому потрібно було брати лицарів. Ніби гряде щось страшне, — озивається інша з посіпак.

— Сподіваюсь, що більше не станеться жодного лиха. Мені досі в жахіттях бачиться наш випускний, — дівчина прикриває обличчя, ніби приховує те, як їй страшно.

Яка жалюгідна гра…

— Не будемо про погане… — далі каже Вів’єн, кинувши погляд на ту саму дівчину.
І її страх миттю зникає, вона одразу дивиться на мене та дивно всміхається.
— Насправді ми не очікували зустрічі, адже гадали, що й цього разу вас «викраде» Його Високість, — вона починає хихикати, ніби говорить на якусь інтимну тему.

Ах… ось, значить, як.
Звісно, що через неочікувану близькість із Гідеоном мій план знову збивається від оригіналу.

Як і план Вів’єн.
Її це точно жахливо дратує, хоча зараз… В очах більше немає того божевілля, тільки звичний спокій та задоволення.

Схоже, вона вже знайшла інший шлях, щоб позбутись Гідеона.
Як і мене.

— Ох, те, що сталось на весіллі принцеси, було несподіванкою й для мене… Це нічого не означає… — вдаю цілковите збентеження, прикривши рукою ніякову посмішку.

— Справді? — питає Вів’єн з явним подивом та цікавістю, наче не вірить мені абсолютно.

Одна з дівчат нахиляється до мене і шепоче:

— Як на мене, Його Високість просто зачарований вами. — Бачу, як її погляд ковзає мені за спину, туди, де стоїть королівська родина.

А тепер в мене немає такої впевненості, щоб глянути туди, де має бути Гідеон.

Перш аніж я встигаю відповісти, що це їм тільки здається, інша теж нахиляється до мене ближче.

— Як і другий принц, — додає вона з такою впевненістю, що я навіть не знаю, як тут заперечити.

Помічаю, що і її погляд ковзає кудись.
І цього разу я переконана, що Ксав’є чекає на мене, точно спостерігає, але нізащо не підійде, щоб не перервати мою розмову.