☽⚜☾ Розділ 40 ☽⚜☾

Останній день зими.
Знову починається клята весна.

Вже як сім років весна приносить мені одні проблеми. Цей рік точно не стане винятком.
І це навіть не здогадка.

Дивлюсь на торт, якого навіть шматок не лізе. Звісно, торт не винен, що разом з ним я дізналась новини.

Беру в руки коробку з подвійним дном, несу його до каміна. Папір швидко згоряє, не лишаючи і сліду про те, що він слугував носієм листа.
Хоча самі листи не спалюю, зберігаю разом із планами виживання.

Вперше, саме завдяки Дезмонду, я знаю, що буде далі. Знаю, який пункт можу точно вписувати у план.

«У торговельному районі побільшало найманців. Декілька з них зустрічалися з леді та її людьми.
Щось точно готується.
Це лише здогадка… Але гадаю, найближчим часом може відбутись якийсь напад.»

Читаю вже вп’яте.

Звісно, я вражена. Бо це мало статись тільки через п’ять років.
Але мій шок вже далеко не такий, як після випускного Вів’єн.
Тепер я вже знаю, що сюжет більше не такий самий. А хронологія більше не має значення.

І насправді… я навіть очікувала, що це станеться. Саме тому брала із собою зброю ще на весілля принцеси.

Роблю помітку в плані й ховаю його в скриню разом із листом.
Я… справді рада, що зв’язалась з Дезмондом.
Інакше, не знаючи цієї інформації, все б закінчилось так, як і в книзі.
Так, як це було минулого року на випускному. Я б знову розгубилась і не могла б завадити Вів’єн.

Тепер усе інакше.

Хоча часу залишилось небагато, але я встигну придумати вихід.
Точніше… я вже його придумала. Ще в далекому минулому.

Закриваю очі, одразу бачу картинку. Не з цього життя.

Голова болить, але я все одно згадую ту мить:

— Якби Ізабелла була з нею в кареті… чи напали б вони і тоді? Чи все-таки втекли б, не нашкодивши герцогині? Вів’єн же спеціально наказала не шкодити Ізабеллі.

Ігнорую біль.
Насправді досі всі теорії, які я вигадувала в минулому житті під час читання, не дуже були потрібні. Окрім того, що якби я менше бігала за Гідеоном, його ненависть не стала б такою. Що і спрацювало.

Моє життя до двадцяти мало бути куди спокійнішим та одноманітним. Тож усі «якби» я, як Белла, стала вигадувати тільки після того, як злочини Вів’єн ставали жахливішими.
Що врешті відбувається тепер. У пришвидшеному режимі.

Я натираю скроні, але біль вщухає тільки тоді, коли я відкидаю всі думки.
Глибоко зітхаю. Накидаю на плечі плащ і ховаю меч.

Цього разу я зроблю все, що у моїх силах.
На відміну від книги, зараз я живу своє справжнє життя.
А Ізабелла з книги — просто персонаж.

І найголовніше: в цьому житті я не одна.

Я виходжу з кімнати.

Довгі коридори пусті й похмурі, як і завжди.
Йду швидко, можливо, надто. Стукіт моїх чобіт несе ритм за мною.

Не певна, чи виманю його на тренування, але ми мусимо поговорити.

Я різко звертаю на повороті, перетинаючи межу між своїми володіннями та братовими.
І так само різко врізаюсь в когось.

Одразу звужую очі, збираючись лякати слугу поглядом за те, що зіткнувся зі мною. Але варто мені відступити крок назад, як моя ворожість зникає. Натомість лякаюсь саме я.

Миттю схиляю голову у вибачливому поклоні.

— Вибачте, батьку.

Я не очікувала побачити його. Тим паче так безглуздо наштовхнутись.

Через візит принців у мій день народження, у нас не було сімейної вечері з батьками. Чому я була насправді рада…

Але зустріти батька. Ось так раптово. Залишитись з ним наодинці…
Для мене це випробування гірше, аніж якби я отак раптово наткнулась на Гідеона. Хоча не настільки жахливо, будь це матінка…

— Я була неуважна… — закінчую рівним тоном, хоча відчуваю, як вже пришвидшилось серцебиття.

Відчуваю його погляд на собі — холодний, оцінюючий.

— І куди ж ти так поспішаєш?

Я підіймаю голову.

— До брата.

Коротко. Чітко. Без деталей. Цього достатньо, щоб він не відчепився.

— І з якої причини? — в його голосі з’являється ледь помітна зацікавленість.

Він тільки вдає, що йому цікаво.

— Ми… домовлялись про чай, — відповідаю трохи тихіше.

Брехня звучить надто буденно, щоб її перевіряти.

І все ж…

Крок. І він стає поруч зі мною.

— Тоді я складу вам компанію. Я щойно від нього, але він нічого не казав про ваші плани.

Якого біса?!

Що це раптом за гра у батьківство?! Мені це геть не імпонує!

Я навіть не можу приховати свого шоку, дивлюсь на нього, ніби чекаю, що він скаже, що це був жарт.
Наче цей похмурий ворон взагалі знає, що таке жарти…

Він ігнорує мій подив і вже рушає вперед. Я мовчки йду за ним. Врешті опускаю погляд.

Все, про що планувала поговорити з Леоном, вилітає з голови. Тепер я думаю тільки про те, як не видати справжньої причини мого візиту. А ще, як подати Леону знак, що я прийшла, бо він запросив на чай?
Це нереально!

А ще… який тепер мені сенс іти до нього, якщо ми все одно не зможемо поговорити? До того ж… Дідько!
В мене під плащем меч. Чаювати у плащі? Та навіть якщо просто сяду, руків’я випре крізь тканину…

Я ж планувала після розмови з Леоном іти тренуватись. З ним чи без нього — без різниці.
Звідки мені було знати, що я натраплю на хижака, який ув’яжеться за мною?

Кидаю обережний погляд на батька. Він незворушний, похмурий, а точніше — спокійний, як і завжди.
Схоже, цю бісову напругу відчуваю тільки я…

Яке щастя, що кабінет Леона доволі близько.

Я стукаю в двері, почувши по той бік: «Заходь», — відчиняю. Звісно, він по звуку кроків зрозумів, що я йду. Але от наш батько ходить так тихо, що навряд він зміг розчути і його кроки.

Я першою проходжу всередину. Як тільки Леон підіймає на мене погляд, я неспокійно округлюю очі й стискаю зуби і всього один раз хитаю головою — сподіваюсь, він зрозуміє, що це не по моїй волі і я взагалі не рада цьому випадку.