☽⚜☾ Розділ 39 ☽⚜☾

Звісно, мені не уникнути цього.
Я знала це, проте все одно дратує.

Я йшла коридорами цього маєтку всього кілька днів тому. Щоправда, по іншій його частині.

І відчуття кардинально інші.

Спокій та радість, які я відчувала, йдучи стороною Вайтрес, — повна протилежність напрузі та злості, що огортають мене тут — на території Вайтре.

Хоча, здавалося б, тут майже все таке саме: такі ж білі стіни, світлі картини, жодних яскравих кольорів, а тим паче темних.

Але чомусь це місце здається ще більш похмурим, аніж наш маєток воронів.

Я ловлю себе на думці, що навіть кроки тут звучать інакше. Тихіше. Обережніше.
Не лише мої, а й слуг.

Люди тут і близько не такі милі та доброзичливі, як у домі Авеліни.

Звісно, не мені як Рейвенморт говорити про привітних слуг...

Але якщо в нас вони стримані, ну і, можливо, трохи налякані, — то тут вони ніби насторожі. Так, наче можуть будь-якої миті здійснити напад.

Дворецький відчиняє двері до вітальні. Голоси стихають тієї ж миті, і я одразу відчуваю на собі кілька поглядів.

— Леді Рейвенморт прибула.

Вів’єн сидить по центру. Ніби це не просто чаювання, а все ще триває бал на її честь.

Чи, краще сказати — наче це сцена, де вона вже грає роль королеви.

Її посіпаки підводяться першими, вона ж встає тільки коли між нами залишається мінімальна відстань.

— Добридень, леді, — починаю я, легко вклонившись, а тоді зосереджую погляд в її очах. — Прийміть мої найщиріші вітання, леді Вів’єн. Прошу вибачення, що пропустила ваше свято.

Погляд пустий, посмішка натренована — сама диявольська чарівність.

— Красно дякую, леді Ізабелло. Навіть якщо ви не змогли бути на вечірці, я неймовірно рада бачити вас сьогодні. — В очах з’являється швидка емоція, оманлива щирість, так ніби говорить від самого серця.

Навіть секунди достатньо, щоб на мить втратити пильність — бажати вірити їй.

Вона жестом вказує на стільці і першою сідає. Так, ніби не дозволено, щоб хтось сидів, поки «її величність» стоїть.

— Тож… усе-таки чутки правдиві? — скромно питає одна з дівчат, паралельно наливаючи мені чай.

Кивком дякую й дивлюсь на неї, трохи нахмуривши брови, ніби не розумію, про що вона.

Звісно, цього не було в сюжеті, я не читала такого діалогу. Але здогадатись не важко.

— Новина про заручини вашого брата справді сколихнула королівство, — додає інша, ніби пояснюючи мені, про що йдеться.

— Особливо враховуючи вибір… — закінчує третя, ховаючи посмішку в чашці.

Я була готова до того, що це буде складно, але не очікувала, що настільки. До того ж — із самого початку…

— Людям властиво обговорювати те, чого вони не розуміють, — відповідаю спокійно, хоча несвідомо вже стискала сукню під столом. — Особливо, коли це йде всупереч їхнім очікуванням.

Беру в руку чашку. Момент, коли здається, що я відволіклась. Але я помічаю, як кутик губ Вів’єн здіймається, псуючи її ідеальну посмішку.

— Гарно сказано, чутки завжди перебільшують... — каже вона, повертаючи мій погляд. Її обличчя знову бездоганне. — Проте ця новина все ж правда. Ваш брат та моя кузина заручились. Таким чином ми теж тепер родина.

Її очі зводять мене з розуму. Погляд — який змушує божеволіти від злості.

— Мабуть, правда, що чутки перебільшують, — раптом озивається одна з дівчат, але я все ще дивлюсь на Вів’єн. — Всі завжди говорили, що лорд Леон суворий та похмурий, відмовляє всім дамам і абсолютно позбавлений почуттів. Та схоже, це не так.

Зазвичай я намагаюсь ігнорувати слова маріонеток, адже завжди найважливіше має казати саме Вів’єн. Як і варто постійно пильнувати її емоції, щоб чогось не пропустити.

Але варто було почути ім’я брата, як я одразу зосередилась на дівчатах, майже забуваючи про головну персону.

— Так казали… Але схоже, це брехня, адже виявляється, в нього чуйне серце, якщо він вирішив пожаліти й підібрати таке… гидке каченя.

Тиша.

Мої пальці стискають чашку з такою силою, що, гадаю, зараз з легкістю відламаю вушко.

Авеліна — «гидке каченя»?

Леон одружується із жалю?

Кляті дияволиці.

Я звужую очі, хмурю брови, але тримаю посмішку — повторюю той вираз матінки, який я успадкувала і якого сама до біса боюсь.

Дивом зупиняю себе від того, щоб підняти спідницю та дістати кинджал, закріплений на стегні.

— Як відомо, — спокійно відповідаю. — Гидке каченя зрештою стає прекрасним лебедем.

Дивлюсь в очі тієї дівчини на кілька секунд довше. Бачу, як її глузлива посмішка зникає, натомість з’являється розгубленість та навіть страх.

Тоді спеціально проводжу поглядом по всіх, адже цю думку точно поділяє не тільки вона одна.

— Мій брат має тонке відчуття краси. Він помічає те, що інші… не хочуть бачити.

Ще секунда тиші. Затримую погляд на Вів’єн. Вона ніяк не реагує.

Я тихо зітхаю, майже співчутливо. І врешті опускаю очі на чашку, яка дивом уціліла від моєї сили.

— Вам варто бути обережнішими з подібними висловлюваннями. — Мій голос усе ще спокійний, але говорю вже тихіше. — На відміну від мене, мій брат не настільки стриманий.

Тиша стає важчою.

Здається, навіть Вів’єн не знає, що робити.

А це мені вже подобається.

Роблю погляд м’якшим, дивлюсь на ту саму дівчину — вона вже бліда, мов смерть. Інша поряд із нею напружилась, помітно стискаючи руки в замку. Третя — налякано уникає погляду.

А Вів’єн…

Ха.

Вона мовчить не тому, що не знає, що робити. Вона зараз виглядає такою задоволеною, наче щойно її осипали компліментами.

Психопатка.

Та дівчина кидає погляд на Вів’єн — благає про допомогу. Питає, що має зробити тепер.

Звісно, саме лялькарка рятує своїх маріонеток, адже саме вона дала їм такий сценарій.

На жаль — провальний.

— Еліс, ти мала уточнити, що так говорять у світських колах. Леді Ізабелла, мабуть, подумала, що це твоя думка. Ми ж не опускаємось до жалюгідних пліткарів?