☽⚜☾ Розділ 38 ☽⚜☾

Він абсолютно спокійний.
Мабуть, саме так він зараз думає.

Зітхаю і ставлю руку на його коліно, яке всю дорогу неспокійно тремтить. Він одразу зупиняє цей тривожний рух і нахмурено дивиться на мене.

— Залишились тільки формальності, ви й так уже пара, — кажу йому серйозно, а він злісно фиркає.

— Звісно, пара, — він криво усміхається. — Скільки разів ти з нею бачилась від літа? Безліч. А скільки я? Жодного. Відчуття, наче я просив благословення для тебе, а не для себе.

На його роздратування тільки закочую очі. Він ревнує Аві до мене, а вони ще навіть не заручились, я боюсь уявити, що буде далі.

— Брате, змирись з тим, що я першою вкрала її серце, — глузливо натягую посмішку, а його погляд темніє.

Ну, я хоча б спробувала покращити його настрій.

Полишаю насмішки і схиляю голову на його плече. На секунду затримуюсь, очікуючи, що він може відштовхнути, але, звісно, він цього не робить.

— Я справді щаслива, що ти обрав її, — вдумливо починаю, відчуваю, як напруга в його плечах зникає. — Хоча боюсь, що, коли ви одружитесь, сумніваюсь, що колись захочу покинути дім. Двоє найцінніших людей для мене будуть поряд, це здається майже казковою мрією.

Підіймаю на нього погляд і знову не стримую посмішки. Його вуха почервоніли.
Це навіює спогади.

Він не відповідає. Перш ніж знаходить якісь слова для мене, карета зупиняється і лунає голос кучера:

— Ми прибули.

Я сідаю рівно, Леон знову хмурнішає від хвилювання.

Кучер відчиняє дверцята, ми виходимо одночасно з батьками, які приїхали на кілька секунд швидше. Не перекидуємось навіть поглядами, що вже казати про розмови, одразу стаємо в лінію перед дворецьким, який підійшов.

Здається зовсім глухо, але я чую звук музики з іншої території цього маєтку.
День народження Вів’єн, як завжди, проходить урочисто.
Значно урочистіше за сьогоднішні заручини, які я обрала пріоритетними.

Навіть якщо я не побачу її сьогодні, і це тішить мене, я не можу викинути думки про те, як близько до неї знаходжусь. Всього лишень інша частина цього маєтку розділяє куди більше, аніж просто дві сім’ї…

— Вітаємо у графстві Вайтрес. Ласкаво просимо, герцога Рейвенморт та вашу сім’ю, — промовляє дворецький, і я намагаюсь слухати його, а не свої думки.
— Господарі очікують у бенкетній залі. Дозвольте супроводити вас, — продовжує він і проходить всередину маєтку.

Ми рушаємо слідом.

Наші кроки тихі, впевнені, відлунюють коридором.

Обережно оглядаю інтер’єр, який мало чим відрізняється від вілли Вайтрес у столиці. Але саме це дозволяє мені почуватись розслабленою, наче це не перший офіційний візит до сім’ї Аві, а наші чергові посиденьки.

Хоча мої думки доволі безладні.

Цей день має пройти добре. Мусить. Вів’єн не має нічого зіпсувати.

Вона не покине власне свято, в неї немає влади на території Вайтрес, а якщо вона знову вирішить пришвидшити події сюжету і зробити шоу на свій день народження, то це все одно не матиме стосунку до Аві та Леона.

Але сюжет уже геть не той… Цих людей, без яких я більше не уявляю свого життя, колись не було в мене.
Тоді в мене була тільки Вів’єн. І я їй вірила. Я їй корилась. Була їй зручною.

Зараз усе інакше.

Тиждень тому я отримала листа від Дезмонда, надійно захований у коробці з-під випічки. В академії всього двічі в нас випала можливість перекинутись парою слів.

Але я переконалась, що обрала правильну людину.

Мої здогадки підтвердились.
Вів’єн активно навідується в штаб у торгівельному районі. Серед натовпів різних людей, торговців, покупців, дилерів та мандрівників найлегше бути непомітною.
Але Дезмонд зумів відстежити її пересування.

Хоча поки це вся наявна інформація.

Я виходжу з полону думок тільки коли бачу Аві. Ми зустрічаємось багатозначними поглядами раніше, аніж у залі пролунало бодай слово.

Вона легко усміхається мені, намагається мовчки переконати мене, що все гаразд, але я бачу її хвилювання. Варто їй перевести погляд на Леона, як вона одразу бентежиться, опускає голову, ховаючи рум’яні щоки.

Її волосся зібране у зачіску, але кілька закручених пасом усе ж спадають, трохи перекриваючи пов’язку. Їй точно некомфортно так.

Чесно... мені її дуже шкода зараз. Розмовляти з моїми батьками навіть мені страшно, а з її самооцінкою це дійсно випробування…

Адже кохання — це ніщо серед вимог до невістки Рейвенморт. Те, що Леон обрав її та вже офіційно оголосив свій намір, може бути зруйновано, варто лиш цього захотіти матінці чи батьку.

Я не знаю, як вони відреагували на заяву Леона, чи сварились з ним, або ж мовчки змирились. Що вони думають про Аві та про її травму, теж не знаю.

Але все ж... вони ніколи не стануть влаштовувати скандалу. Якщо вони вже тут, то вони прийняли рішення.

І хоча я попередила Аві про те, що вони можуть здаватись злими чи невдоволеними, розумію, що, дивлячись на ці похмурі обличчя, точно не вважатимеш, що подобаєшся їм.

Сподіваюсь, вона витримає це. Тепер я поряд, як і Леон. Їй більше не треба тримати все в собі.

Батьки Авеліни підводяться майже одночасно, варто нам переступити поріг.
Поряд з ними стоїть її старший брат та молодша сестра. Я вперше бачу їх…

— Герцогу, — першим озивається батько Авеліни, роблячи крок уперед.

Він вклоняється рівно настільки, наскільки вимагає етикет. Наш батько відповідає тим самим.

— Графе.

Одне слово. Сухе. Чітке.

Їхні погляди зустрічаються. І, звісно, в них не теплі переживання, як у нас з Аві. А серйозна крига.

— Раді вітати вас у нашому домі, — продовжує батько Авеліни.

Його голос тримається впевнено, але напруга прослизає крізь кожен склад.

— Дякуємо, що погодились прийняти нас, — спокійно відповідає мій батько.