☽⚜☾ Розділ 37 ☽⚜☾

⚜

Повіки важкі. Неймовірно важкі.

Намагаюся щось намацати поряд.
Мокрі простирадла.
Здається, в мене жар.

Хтось ловить мене за руку. Чужа холодна шкіра стискає мої пальці легко, але мені боляче.

— Мамо?.. — виривається в мене дивним голосом, і мою долоню стискають сильніше.

Чую, як хтось шепочеться.
Чи ні?..
Вони говорять нормально. Але я чую тільки звук, не розумію сенсу слів.

Щось крижане й гостре пронизує мою руку, трохи вище зап’ястя. Проникає в моє тіло, наповнює чимось мою кров.

Хочу здригнутися, але навіть на це немає сил.

— Тихо… спокійно… все добре… — чую поряд, але так глухо, наче я під водою, а говорять над поверхнею.

Минає якийсь час, мої повіки нарешті відкриваються.
Здається, я посміхаюся.

— Сестра Анна… — мій голос трохи впевненіший, хоча все ще тихий.

Жінка в білому халаті посміхається, гладить мою щоку, її руки досі холодні, або ж моє лице надто гаряче.

Погляд ковзає вбік.

— Лікар Плюшева! — мій голос тепер ще гучніший, а сухі губи печуть, коли я всміхаюся ширше.

Інша жінка з полегшенням зітхає.

— Дитя, чому ти знову розхвилювалася? Через книгу?

Я знаходжу в собі сили, щоб похитати головою: «ні».

— Ні. Мабуть… Ну, я так не думаю… Розумієте… Ізабеллі ніхто не вірить! Це несправедливо! — мій голос із кожним разом стає іншим, більш живим.

— Давай ми принесемо веселі казки? Може, «Білосніжка» або «Попелюшка»? Їхнє життя теж було важким і трагічним, але врешті-решт у них настав щасливий кінець! У цьому ж сенс казок. — починає сестра Анна, й мені хочеться закотити очі, адже я чула це вже безліч разів.

Ще більш активно мотаю головою по подушці — агресивне «НІ!».

— Якщо я віритиму, що завжди є щасливий кінець, мені буде ще сумніше, коли в мене він не настане. Тож, читаючи книгу на кшталт «Трагічне життя Воронячої принцеси», я радітиму, що не тільки моє життя таке паскудне.

Я все ще усміхаюся, навіть якщо бачу, що жінкам важко посміхатися у відповідь, а в їхніх очах блищать сльози.

— Лікар Плюшева, сьогодні ще будуть уколи? Чи можна мені далі читати? — я швидко змінюю тему, й поряд лунає знайоме зітхання.

— Можеш читати, тільки не перехвилюйся, читай по кілька сторінок і пам’ятай, що це просто вигадана книга, а Ізабеллі колись хтось таки повірить. — жінка таки посміхається.

Її лікарський халат так цікаво контрастує з темною шкірою, а дві коси, які вона дозволила мені заплести, вже розпалися. Вона справжня лікар Плюшева, як із мультика!
Хоч би вона вилікувала мене так само швидко, як це відбувається в мультику: одна серія — й іграшка здорова!
Мій серіал хвороби не має ліміту по серіях…

Медсестра допомагає мені сісти й подає книгу, яку я знайшла випадково. Чесно, вона просто з’явилася в мене нізвідки. Лежала разом з іншими книгами, але ані батьки, ані ніхто з лікарні не зізнавався, хто мені її підкинув.

Але вона неймовірна!

Залишилося ще небагато, буквально п’ять сторінок.
Подругу героїні нарешті впіймали за всі злочини, але на зізнанні вона сказала, що все робила за наказом героїні! Ну не абсурд? Адже героїня насправді жахлива боягузка, яка тільки й уміє кричати та злитися, щоб не виказати того, що боїться всіх. Вона б ніколи не наважилася на такі злочини.
Це абсурд. Як той дурний принц цього не розуміє?

Ах, цікаво, чим це закінчиться. Ну, виходячи з назви, їй точно не жити. Як і мені… Пусте.

— Ти чула лікарку Брікс? Тільки пару сторінок. — каже злісно Анна, тому я чемно киваю.

— Залишилося всього п’ять сторінок, дочитаю й буду далі відпочивати, чесно-чесно!

Медсестра залишає цілунок на моєму лобі, я махаю їй рукою, коли вона відходить.

Тиша. Лікарняна тиша.

Глибоко вдихаю запах ліків, який не вивітрюється, байдуже, скільки часу відчинене вікно в палаті.
Розгортаю книгу. Закладку у вигляді меча з вороном на руків’ї відкладаю вбік на простирадло.
І нарешті читаю.

Чим далі бігають мої очі по рядках, тим сильніше я стискаю краї книги.
Чую, як пришвидшується серцебиття, розумію, що треба зупинитися та заспокоїтися, але не можу.

Хочу знати, що далі. Хочу читати, хай там що. Може, моє серце зупиниться разом із серцем головної героїні, але я не зупинюся, поки не побачу останньої крапки.

Мені боляче. Кістки ломить, а в голові паморочиться.

Натиснути кнопку виклику медсестри? Ні, я не можу відвести погляду від сторінки.

«Ізабелла стоїть на колінах, чорне плаття, колись бездоганне й дороге, зараз нагадувало ганчірку. Вона тремтить, сліз більше не залишилося. Чує свист народу, вигуки образ, прокльони та звинувачення. Важко, але вона навіть піднімає голову. Для того, щоб востаннє побачити тих, кого любила й боялася всім серцем.
Герцог та герцогиня не дивляться на неї, їхні погляди пусті, повні огиди й презирства. Наче перед ними дикий звір, що поїв усю худобу. Хочеться його пошвидше придушити й більше ніколи не бачити.
Поряд із батьками — її брат. Його погляд ще гірший, зліший та холодніший. Наче перед ним не дикий звір, а просто потвора, яку треба вбити, щоб очистити землю від цієї огидної істоти.»

Мене душить. Не можу дихати.
Намагаюся хапнути повітря. Запах ліків пробуджує свідомість.
Я заспокоююся.
Ну, я принаймні так гадала.
І продовжую читати далі. І далі. І далі.

«Її фіолетові, дикі, повні сліз очі востаннє дивляться на принца, промовляючи: “повір мені”. Він наостанок не подарував їй навіть погляду.
Заплющивши очі, замахнувся мечем.
Лезо проходить по горлі Ізабелли. Кров стікає по металу й капає на землю.
Білий холодний сніг вкривається гарячими й багряними плямами.
Вороняча принцеса померла.»

Книгою трясе, й я мало що бачу, букви розпливаються. Точніше, трясуться мої руки, якими я тримаю книгу.