☽⚜☾ Авеліна ☽⚜☾ Леон ☽⚜☾

☽⚜☾ Авеліна ☽⚜☾

Мабуть, це вперше, коли я бачу стільки людей.
Всі такі гарні. Яскраві. Дивовижні. Наче зовсім з іншого світу.

Я не маю бути тут. Мені не місце серед цієї краси.
Як я взагалі наважилася приїхати до палацу, виглядаючи ось так?..

Я жалюгідна. Страшна. Потворна.

Я прийшла разом із сім’єю, і хоча рідні поруч, мені все одно страшно.
Мені соромно, що вони стоять поруч зі мною. Що змушені хвилюватися. Що я ганьблю їх самим своїм виглядом.

Я вже привітала принцесу, цього достатньо. Я виконала свій обов’язок.
Тому я тихо запевняю рідних, що вони можуть поводитися як завжди. Веселитися. Не думати про мене.

І тоді… я просто зникаю.
Ховаюся в тихому кутку, подалі, щоб не привертати увагу.

Від самого приїзду я шукала поглядом її. Ізу.

І коли нарешті бачу — буря всередині мене стихає.

Вона завмирає, і я знаю, що ми думаємо про одне й те саме.

Ми не підходимо. Не можемо.
Не тут. Не на очах у всіх цих людей.

Але цього й не потрібно. Адже мені достатньо знати, що вона поруч, щоб одразу відчути щастя та спокій на душі.

Її очі блищать, мені й самій уже хочеться плакати.

Та це бажання зникає одразу, варто мені побачити, як до моєї любої Ізи підходить змія.

І навіть якщо я знаю, що Ізабелла все контролює, що вона тільки вдає близькість із нею, що насправді хоче покарати її — я все одно боюся.
Боюся, що вона постраждає, адже Вів’єн — справжнє зло. Моє око тому доказ.

Якщо Вів’єн посміє завдати болю Ізабеллі, я точно більше не ховатимуся і не мовчатиму. Я власноруч її задушу.

Поки я уявляю свою помсту, Іза зникає. Її силует губиться в натовпі разом із принцом, який повів її в центр саду.

Це не Вів’єн, але я все одно чомусь хвилююся. Звісно, раніше я не бачила кронпринца, як і його взаємодій з Ізою, я не знаю, який він насправді. Але я знаю, скільки зусиль вона докладає, щоб приховувати свої почуття до нього.

Сподіваюся, він не зробить їй боляче…

Намагаюся розгледіти хоча б клаптик, але я надто далеко, а людей надто багато.

Коли я помічаю на собі погляд, мені хочеться тієї ж миті заритися під землю. Я й так далеко, стою під деревом, яке достатньо мене ховає. Тож як…

Як він помітив мене?

Вдаю, що не помічаю, обертаюся, розглядаю квіти. По правді, вже до болю стискаю власні руки, адже коли побачила Ізу, я ще могла стриматися, але зараз взагалі не знаю, як маю поводитися, адже…

Я поцілувала його.

Хоча після того вечора відбулося стільки подій, звісно ж, я не могла про це забути. Певна, що він також. Це, власне, і найгірше!

Чому я така нерозумна? Як я могла піддатися імпульсу? Як наважилася на таке сороміцьке, егоїстичне бажання?

Сором з’їдав мене щодня, з того самого вечора, який ми провели удвох. І я досі не оговталася.

А зараз же… навколо стільки людей, а він ішов до мене. Мені ж не здалося…

Він точно підійде…

Хоча, може, я помиляюся? Ми не в таких стосунках, щоб він був змушений вітатися зі мною…

Так, я точно себе накручую. Він же популярний, минуло трохи понад годину, а я вже кілька разів встигла почути, як про нього шепотілися багато жінок…

Я ж… негідна його уваги…

— Вітаю, леді Авеліно. — мабуть, уперше почути своє ім’я викликало в мене заціпеніння.

Чесно, поринати в негативні думки куди легше, аніж прийняти факт того, що Леон Рейвенморт підійшов до мене.

Вагаюся всього мить, але врешті приймаю неминуче, навіть якщо все ще не вірю в реальність цього.

— Добридень, сер Леон.

Наважуюся повернутися та глянути на нього. Він був такий насуплений, здається, навіть злий.

Я одразу ховаю погляд. І вже не просто шкодую про зроблене того дня — я вже готова понести покарання.

За той поцілунок.

За те, що дозволила собі щось настільки вульгарне, інтимне… з чоловіком, якому не маю жодного права навіть подобатися.

Мабуть, він зараз привселюдно оголосить про мою легковажну поведінку.

Я вкотре зганьбила свій рід своїм існуванням.

Було б краще, якби мене не було...

— Я надзвичайно радий зустрічі з вами. Хоча я писав про це, але дозвольте особисто перепросити за те, що не зміг привітати вас у день народження.

Я вражено підіймаю погляд. Це не те, що я очікувала почути.

Він уже не злий, але все ще напружений. Мабуть, йому некомфортно спілкуватися зі мною на людях, але через виховання він не міг не перепросити.

— Вам… не варто перепрошувати. Ви ж навіть надіслали подарунок… я щиро вдячна, що ви не забули, попри вашу заклопотаність.

Легко схиляю голову, виказуючи свою подяку.

— Усе, що стосується вас, для мене незабутнє, — каже він легко та спокійно, наче це найпростіші слова у світі, але так упевнено та чітко, ніби виносив вирок.

Єдине, що тримає мене на ногах у цю мить — думка, що якщо я зомлію, то здійму ще більше галасу.

Серце б’ється так сильно, що аж боляче. Дихати стає важко. Руки, які я стискаю з усієї сили, починають тремтіти.

Не певна, що він помітив мій стан, адже замість того, щоб дати мені хоча б хвильку, щоб заспокоїти своє серце, він простягає до мене руку, а на обличчі з’являється легка посмішка.

— Замість подяки… чи подаруєте мені танець?

Я дивлюся то в його очі, то на його руку, наче чекаючи, що він передумає, віджартується або просто втече.

Як і всі інші…

Адже це неправильно. Так не має бути.

Навколо стільки людей. Кращих, вихованіших, цікавіших, а головне — вродливіших. Тоді чому серед сотень красивих лиць він обрав мене?

Це не просто неправильно, це нелогічно, навіть абсурдно!

— Я… — голос зрадницьки тремтить.