☽⚜☾ Розділ 36 ☽⚜☾

Сьогодні ми знову зустрінемось.

З усіма.
І з тими, за ким скучила, і з тими, кого б не хотіла бачити ніколи.

Минуло кілька тижнів.

Я досі пам’ятаю той день у ковальні уривками.

Холодну воду на обличчі. Роздратований голос Леона, який вперше за довгий час просив у мене вибачення, знову звинувачуючи себе в тому, що наражає мене на небезпеку.

І головне — напрочуд добре пам’ятаю слова Гідеона перед тим, як ми роз’їхались:

«Я чекатиму нашої наступної зустрічі, леді Ізабелло».

А вона точно буде сьогодні. Проте я геть не знаю, чого від цього очікувати.

Ще кілька місяців тому я була певна, що весілля принцеси промине так само мирно, як і випускний Вів’єн. Але тоді я дуже сильно помилилась.

Тепер у мене немає повної впевненості, я можу тільки здогадуватись. І можу тільки заховати кинджал та меч під сидінням своєї карети.
Хоча навряд я візьму їх із собою в палац, але мені так буде спокійніше. Адже, обравши з кількох можливих злочинів, напад на карети — цілком ймовірний.

Але не менш ймовірно те, що вона може нічого не зробити, слідуючи оригінальному сюжету. Просто затихне на якийсь час.

Сьогодні я готова до різних сценаріїв.

Але до зустрічі з Гідеоном… я не готова.

Всього кілька тижнів тому… він бачив мене справжню. І він не засуджує цього. Похвалив мене і висловив захоплення. І як… як мені тепер поводитись із ним?!

Всі попередні рази, коли нам випадала можливість поговорити, як виявилось він уже знав про мене. Але вже тоді мені було неймовірно важко не ніяковіти, та що там — не божеволіти поряд із ним.
А тепер…

Дивним чином я починаю вірити в те, що він змінився. Кардинально, в порівнянні з тією версією, котра має мене вбити. Адже він не поводиться так, як у книзі. Не уникає, спокійно розмовляє, навіть жартує та говорить компліменти.

Чи маю я вірити йому?..

Адже у книзі Леон теж був ще тим гівнюком, ненавидів та зневажав мене чи не найбільше. Але тепер я й уявити подібного не можу.

Тож, можливо, Гідеон теж…

Мої думки зупиняються в ту ж мить, коли зупиняється карета.

Не вірю, що цей день буде спокійним, тож можу сподіватись, що він буде хоча б трохи шаленим, аніж цілковито божевільним.

Замість кучера руку мені подає Леон.

Як тільки я стаю на землю, одразу помічаю поряд батьків. Легко схиляю голову на знак вітання.
Так, я не бачила їх з дня повернення додому. Вони зустрілись зі мною тоді рівно настільки, щоб спитати: «Як ти почуваєшся?» та сказати: «Поки все не стихне, ти залишатимешся в маєтку».

Ну, коли вони єдині, хто сліпо слідує оригіналу, то я вже не збираюсь їх змінювати…

Ловлю Леона під руку та доволі агресивно першою рушаю. Мабуть, він зрозумів мою поведінку. Оскільки його стосунки з батьками не набагато кращі за мої, тож він не збирався читати мені мораль.

Ми заходимо всередину палацу. Проходимо коридорами, що ведуть нас до літнього саду.

Сад величезний, але при такій кількості гостей здається навіть малим.

Навколо шумно, голоси людей гучніші за музикантів, які з усіх сил стараються тримати потрібну атмосферу свята.

Я нахиляюсь до брата та шепочу, чи радше гарчу на вухо:
— Якщо ти посмієш бездумно виставити Аві напоказ чи заговорити з її сім’єю — вибач, я тебе власноруч придушу.

Мій тон злий, хоча в кінці я додаю легку усмішку. Погляд Леона темніє.

— Якщо ти говоритимеш з Гідеоном, то я придушу його. Домовились? — шепоче вже він мені.

Я тільки закочую очі та вже гучніше додаю:
— Не смішно.

А він тихо пхикає, наче вважає це веселим.

Ми рухаємось садом, я вдало ігнорую чужі погляди.
Навіть якщо дуже хотілось оглянутись навколо, щоб знайти Аві, Ксав’є і також… Гідеона.

Перш ніж я дозволяю собі це, поряд уже лунає знайомий голос:
— Леді Ізабелло!

Я різко повертаюсь — і він уже стоїть переді мною. Наче з’явився просто з повітря.

Ксав’є…

Ледь стримую дурну посмішку. Я страшенно за ним скучила!

Він виглядав стримано та бездоганно, як завжди на публіці, але очі видавали все. Він був схвильований.

— Я так радий бачити тебе, — каже він далі, навіть не даючи нам привітатись належним чином. — Я так хвилювався…

Його голос такий сумний, це розбиває моє серце!

Поруч Леон ледь помітно напружується.

— Ваша Високосте, — коротко киває він та вклоняється.

Ксав’є відповідає стриманим кивком. Навіть після спільного тренування він досі дивиться на Леона з явною недовірою.

— Я залишу вас, — додає Леон і справді одразу йде.

Я проводжаю його поглядом лише секунду, а потім знову дивлюсь на принца.

І тільки тепер я помічаю, як він насправді нервує: його руки стискаються в кулаки, він непомітно прикушує губи.

— Зі мною все гаразд, — тихо кажу я і легко всміхаюсь. — Правда. Я теж надзвичайно рада бачити вас.

Його погляд ковзає по мені. Швидко, обережно, наче він перевіряє, чи я справді ціла.

— Я хотів навідати тебе, але… вибач.

Ну що ж ти зі мною коїш, принце? Моє серце не витримає такої милоти!

— Ну що ви. Є речі, які не підвладні нам. Так було потрібно для безпеки.

— Брат їздив до тебе, це несправедливо, — він дує губи, хоча загалом усе ще стримує серйозний вигляд.

І чомусь тепер я відчуваю провину. Хоча я ж не кликала Гідеона в гості…

Нахиляюсь трохи нижче, щоб ніхто, окрім Ксав’є, не почув:
— Погоджуюсь. Якби приїхали ви, я б була куди щасливіша. Але тсс…

Мої слова нарешті викликають у нього посмішку. Навіть з’являється легкий рум’янець на щоках. Сподіваюсь, що Гідеон ніколи не дізнається про щойно сказане мною. Інакше мені точно не жити.

Навколо нас поступово починає змінюватись атмосфера.

Гомін стихає.
Музиканти змінюють мелодію.

Слуги починають непомітно спрямовувати гостей ближче до центральної частини саду, де вже підготовлено місце для церемонії.