☽⚜☾ Розділ 35 ☽⚜☾

Кінь рухається рівним, швидким кроком.

Я сиджу попереду, притиснувшись спиною до грудей Леона. Його рука міцно тримає поводи, а друга час від часу поправляє край мого плаща, щоб капюшон не сповзав.

Тканина важка й довга, спадає майже до самих стремен. І так — це напрочуд спекотно. Але це… трохи заспокоює. Збоку я, мабуть, виглядаю як мандрівник або слуга.

Я не хочу, щоб хтось впізнав мене тут. Леон теж цього не хоче.

Ще зранку я була впевнена, що сьогодні помру. А зараз їду крізь герцогство на одному коневі з братом, та ще й поряд їде кронпринц.

Його кінь рухається значно швидше, але він навмисно стримує його, щоб не відриватися далеко.

Вітер тягне запах пилу й нагрітої трави.

Ми мовчимо вже кілька хвилин.

Стукіт копит глухий і геть не розбавляє тишу.

— Брате…

— Мм?

— Розкажеш щось? — мій голос тихий, оманливо спокійний, навіть для мене.

Його рука на мить стискає поводи сильніше. Вени на білосніжній руці випирають надто агресивно. Адже він розуміє, що я не прошу розповісти казку або якусь веселу історію, щоб додати цікавості цій нудній дорозі.

— Тобі немає про що хвилюватися, — відповідає за мить, і, звісно, не на таку відповідь я чекала.

— Леоне, — тепер уже говорю з явною строгістю, хоча знаю, що він ненавидить подібний тон. — Я хвилююся за тебе не менше, аніж ти за мене. Тебе не було так довго, я поїхала без жодних пояснень, і ти вважаєш, що мені достатньо знати, що «мені немає про що хвилюватися»?

Він тихо видихає над моєю головою. Його рука на повіддях трохи послаблюється.

— Ізабелло…

Кілька секунд чутно тільки шелест вітру і тупіт копит.

Попереду Гідеон їде трохи лівіше від дороги, ніби навмисно даючи нам більше простору для розмови. Та я все одно впевнена, що він прекрасно все чує.

Я опускаю погляд на гриву коня, яка ритмічно рухається переді мною.

Серце стискається.

Одна думка про той вечір досі змушує шкіру холонути. Навіть якщо минуло стільки часу і я вже змирилася з тим, що це сталося.

— Розслідування триває. Є підозри, але поки що нічого, що можна довести. Багато зачіпок марні, навіть безглузді, — його голос рівний, серйозний.

Я ковтаю, знаю, що це неможливо, але все ж питаю:

— Підозри щодо винуватця?

Кінь під нами тихо фиркає, ніби навіть він вважає моє питання абсурдним.

— Щодо виконавців, — різко виправляє Леон.

Саме те, що я очікувала почути. Звісно, вони вже розуміють, що головний винуватець і прості виконавці — це різні люди.

— Двоє чоловіків, які відповідали за доставку вина і розносили його під час заходу, дивним чином зникли ще до того, як почалася дія отрути. Всі слуги дали однакові показання щодо ймовірних виконавців, але ніхто не знав, звідки вони, з якої території чи якому роду служать. Тільки зовнішність і час, коли востаннє їх бачили. І, звісно, цього мало, — продовжує він, нарешті вносячи хоч якісь деталі подій.

Ми знову затихаємо.

Я обдумую почуте. Хоча знаю, що вони не досягнуть успіху. Скільки б не шукали, люди Вів’єн вміють ховатися.

Але… сюжет усе ж змінюється, тож, можливо?..

— У столиці досі паніка? — питаю, навіть якщо знову вгадую відповідь.

— Ні. Вже значно спокійніше, хоча, звісно, люди ще не скоро це забудуть. Особливо поки не знайдено винного.

Я стискаю край плаща.

Це добре.

Поки що все йде так, як і має. Як у книзі.

— Але дороги досі перевіряють? — веду далі розмову, адже цих деталей вже знати не можу.

— Так, шукають підозрілих людей, схожих за описом. Кількох уже затримували та показували іншим слугам для впізнання, але нічого. Звісно, це не може тривати вічно, це лякає як аристократів, так і простолюд, — він досі все викладає, хоча спершу взагалі не хотів цього робити.

Тож я ризикую далі:

— Щодо винуватців… жоден рід не викликав підозри?

Цього разу він мовчить довше. Це мені не подобається. Я відчуваю, як серце б’ється трохи швидше.

— Це куди важче… — Леон не встигає договорити.

— Тихіше… — лунає раптом попереду, доводячи, що Гідеон чудово нас чув.

Відчуття «як невчасно!» перехоплює цікавість. Я легко підіймаю край капюшона, щоб роздивитися довкола.

Поля, люди, село.

За кількасот метрів уже перша будівля. З неї йде темний густий дим. Це, безсумнівно, кузня.

Люди на полі та обабіч дороги завмирають і в ту ж мить кланяються. Адже навіть не знаючи, як виглядає принц чи герцогська сім’я, колір волосся говорить сам за себе.

Ось чому Гідеон сказав замовкнути. Нас можуть почути селяни.

Його кінь трохи сповільнюється.

— Ми майже приїхали, — каже він спокійно, озирнувшись до мене.

Зустрівшись із синіми очима всього на кілька секунд, я ледь знову не забула про все на світі: розмову, яку він так раптом перервав, про місце, в якому знаходимося, та куди прямуємо. А нагадала про мить, коли ще годину тому я стояла перед ним на колінах і благала про смерть.

Опускаю голову, поправляю капюшон, ховаючи очі. Мимоволі стискаю руків’я меча. Леон помічає це.

— Ще не пізно передумати, — шепоче над моїм вухом.

— Запізно, — відповідаю ще тихіше, так щоб почув тільки він.

Чорний дим тягнеться з широкого кам’яного димаря. Запах гарячого заліза і вугілля одразу б’є в ніс. Ми наближаємося до глухого металевого стукоту.

Коні повільно зупиняються перед кузнею. Поряд одразу гавкає собака, сповіщаючи про незваних гостей.

Гідеон спішується першим.

Леон допомагає мені злізти. Я тримаю голову опущеною, намагаючись виглядати як звичайний супутник.

Стукіт металу раптом припиняється. Попри гучний лай собаки, чутно важкі кроки.

З дверей виходить кремезний чоловік.

Я не можу розгледіти його повністю, але достатньо побачити великі руки, вкриті шрамами та випуклими венами — і одразу розумію його габарити та силу.