☽⚜☾ Розділ 34 ☽⚜☾

Папір шурхотить під моїми пальцями. Цей звук вже не дратує, тільки нагадує, не дозволяє забути, що він існує і є частиною мого життя.

Новий план лежить поряд зі старим. Я дивлюся на нього довго, як і щоразу, хочеться взяти перо і щось дописати. Більше деталей, точні дати, періоди, конкретні місця та наслідки.

Колись я вірила, що якщо все розписати по днях, то керуватиму не просто сценарієм, а часом та майбутнім загалом. Що якщо визначити кінець — я обов’язково до нього дійду, але на своїх умовах, під цілковитим контролем.

Тепер я знаю, що майбутнє не можна контролювати. Адже воно залежить від куди більшої кількості деталей, аніж я можу навіть уявити.

Тому новий план акуратний, чистий, а замість послідовності тепер — ймовірність. Станеться та чи інша подія, ґрунтуючись тільки на власних відчуттях. Тепер це більше схоже на план стратегії, тоді як старий виглядає наче режисерська версія фільму.

Я зрозуміла, що Вів’єн не просто сценаристка, що бездоганно грає роль та керує своїми акторами. Вона стратег. Вона не слідує одній версії, як це робила я, вона обирає, яка з подій є вигідною для неї в ситуації, що складається.

І щоб це усвідомити, в мене пішло не шість років, а один день. Той самий, коли вона зробила свій хід.

Як шахи.

Я була недосвідченим гравцем, який мав описану детальну інструкцію. Крок за кроком, фігура за фігурою. Впевнено слідкувала за кожним пішаком, не турбуючись про більш грізні фігури, адже їхній час ще не скоро мав настати.

Але от, замість передбачуваного ходу пішака, в центр дошки вийшла королева.

І якщо це миттєво збило з пантелику, якщо моя інструкція більше не відповідала дійсності, то як гравець я просто не могла не помітити цього — королева в центрі дошки завжди помирає швидко.

Але все ж це не означає, що тепер я миттю зможу зіграти виграшну партію. Адже я досі недосвідчений гравець, якому потрібна інструкція. Просто не послідовна, а варіативна.

Саме цим я і займалася щойно, як і безліч разів за цю весну. Переглядала варіанти та ймовірності.

І так. Весна минула.

З дня, коли мій світ перевернувся, пройшло вже понад сорок днів.

Повітря за вікном вже не пахне цвітом і вологістю — воно сухе та гаряче.

Початок літа зазвичай приносив радість, але чи була я зараз щасливіша, аніж весною?

Звісно — ні.

Адже колись літо означало канікули, але я більше не відвідувала академію з того самого дня. Тож яка різниця?

Літо — це час, коли я поверталась у герцогство, могла часто бачити брата та тренуватися разом із ним.
Але я вже давно як повернулася сюди, до того ж… брата досі не бачила.

Сьогодні другий день літа. День народження Авеліни.

Бачу її посмішку, коли вона розгортає подарунки, заспокоюю через надто відверті почуття Леона, чую її сміх над дрібницями, відчуваю обійми та вигадую компліменти на межі флірту.
Але це тільки в моїй уяві, адже мене не пустили до неї. Навіть листа не одразу дозволили відправити.

В королівстві досі триває пошук людей, які дивним чином зникли з кухні після того, як доставили вино та певний час розносили його як офіціанти.

Тож пересування обмежили. Навіть для дворян. Що вже казати про простолюд.

Адже навіть другому принцу не дозволили приїхати до мене.

Тягнуся до скриньки й дістаю верхній конверт. Воджу пальцем по королівській печатці, усміхаюсь.

Я отримала листа від Ксав’є того ж дня, як повернулася в герцогство. Уявляю, як він сидів нахмурений, як тремтіла його рука, коли він писав його.

«Я не розумію, чому мене не пускають до тебе? Кажуть, що це небезпечно…»

Коли я це читала вперше, теж не розуміла. Як і те, чому взагалі повинна була покинути столицю…

Тепер розумію. Небезпечно — це не про мене. Це про тих, хто ще не знає, кому можна довіряти.

Звісно ж, що Вороняча принцеса, яка одна з небагатьох, хто не постраждав – доволі сумнівна кандидатка на довіру…

Помічаю, як поряд щось рухається. Маленьке, різнобарвне.

Слідкую за ним, допоки він сідає на край столу.

— Невже ти прилетів нагадати про тренування? — питаю в комахи, знаючи, що відповіді не почую.

Але чомусь сприймаю тишу як згоду, тож вже за мить зачиняю скриньку та встаю з-за столу. Тоді підходжу до схованки, дістаю меч та кинджал. Закріпивши їх під спідницею, вже прямую на вихід.

Біля дверей кидаю погляд на стіл.

Метелика вже немає.

⚜

Трава суха й тепла під ногами.

Лезо розтинає повітря рівно, без зайвого шуму.

Долоні в рукавичках спітніли, але я міцно тримаю руків’я. На краплі, що стікають чолом та шиєю, теж не звертаю уваги.

Це літо спекотне, але це мене не зупиняє.

Але от коли я відчуваю чужу присутність, то сповільнюю рухи.

Чую крок. І ще один.

Він повернувся.

Ця думка виникає швидко та навіть заспокійливо. На спеку та втому стає ще більш байдуже. Я лише трохи змінюю стійку та внормовую дихання.

Заплющую очі, щоб краще сконцентруватись, прислухаюсь до його кроків.

Чую, як він дістає меча, як лезо виходить з піхов.

Одразу напад?

Цікаво.

Замах.

Наші мечі зіштовхуються з гучним дзвоном. Я розвертаюсь у півоберта, відбиваючи удар впевнено, навіть із легким азартом усміхаюсь.

— Брате, це було підступно, — кажу, посилюючи натиск.

Він тисне сильніше. Надто сильно. Доводиться напружитись.

— Що за ігри в силу? — питаю весело й нарешті розплющую очі.

А тепер завмираю.

Здається, весь світ застиг у цю секунду.

Ні.

Ні, ні, ні!

Не може бути.

Це не правда…

Трясця…

Це в біса не правда!

Я не вірю…

Це може бути моїм сном, не більше!

Моя хватка слабшає. Меч випадає з рук. Пролітає перед очима, стираючи мою посмішку.