☽⚜☾ Розділ 33 ☽⚜☾

Сонце лагідно пестило шкіру. В кімнаті було тепло, майже жарко. У спробі розплющити очі мої повіки тріпочуть. Занадто яскраво.

Борюсь із бажанням ще трохи поніжитись на м’якому ліжку, щоб знову поринути в сон.
Сідаю на край ліжка. Тягнусь руками вгору — тіло задерев’яніло після довгого сну.
Підіймаюсь, роблю легку зарядку.

М’язи починають працювати, мозок прокидається.

Нарешті розплющую очі.

Ранішнє сонце добряче нагріло кімнату, тож я підходжу до вікна, відчиняю навстіж та глибоко вдихаю.

Повітря зовні прохолодніше, приємніше. Легкий вітер носить залишки цвіту. Чути пташиний спів — це майже заколисує, змушує знову повертатись у сон.

Одна пелюстка пролітає навпроти. Я тягнусь, намагаюсь зловити. Але вона прослизає біля самих кінчиків пальців.

Саме це приводить мене до тями остаточно.

Я люблю весну. Це пора, коли природа особливо красива, атмосфера майже нереальна, наче казкова.
Але мені весна щороку приносить одні біди. І якщо це казка, то в неї жанр — жахи.

На тлі квітів та світла стаються справді темні події.

Краса манить, вона ж і ранить.

Ранок був теплим, затишним, ну просто — ідеальним.

Але це омана.

Адже я пригадую, що сталось вчора. Коли лунав не дзвінкий пташиний спів, а істеричні крики людей.

Чи хіба не була весна, коли зла чаклунка прокляла принцесу Аврору? Чи не навесні Червона Шапочка рвала квіти, перш ніж зустріла злого вовка? Чи не в теплий день русалонька Аріель вперше зустріла принца і врешті була обманута? Чи не через весняну троянду Белль потрапила в полон Чудовиська?

Це казки з мого попереднього життя. І у цих казках врешті був хороший фінал.

А я читала свою книгу. Я знаю, що в моїй хорошого не буде. І жодна весна не принесе справжнього щастя. До тієї самої весни, коли врешті мені переріже горло принц.

Поцілунок справжнього кохання знищить будь-яке зло, зніме всі чари та прокляття, навіть воскресить мертвих.

Якщо я поцілую Гідеона, чи допоможе це викрити Вів’єн? Чи тільки ще більше розлютить і ще швидше принесе мою погибель?

Якщо після моєї страти принц поцілує мене, чи повернусь я до життя?

Не вірю. Не знаю. Сумніваюсь.

Тілом проходять мурахи, наче від холоду, але в кімнаті досі напрочуд тепло.
Спогади вчорашнього змушують моє тіло дивно поводитись.

Мені страшно, але вже не так, як вчора. Я не панікую, але, звісно, відчуваю тривогу.

Я боюсь. Не Вів’єн. А майбутнього, якого не знаю.

Востаннє роблю глибокий подих і відходжу від вікна, від марива прекрасного та мирного дня.

Сідаю за стіл, тягнусь по скриньку, дістаю з неї свій план.

Я не встигаю дочитати, як уже хочу розірвати папір. Продовжую: ще кілька рядків — і рука вже тягнеться по чорнило. Але стримуюсь, дочитую до самого кінця.

Чи маю я тепер перекреслити це все?
Чи стерти тільки описані три роки? Від реального часу і до мого випускного, до отруєння, яке сталось вчора.
Чи все ж відбудуться ці події, які мали передувати цьому дню?
Чи тепер усе продовжиться від події з отрутою?
Чи тепер хронологія не має сенсу взагалі?
Чи пришвидшаться всі інші випадки, які мають статись протягом дев’яти років, про які я знаю? Про які знала…

Я більше не бачу сенсу в написаному. Вів’єн показала себе, вона точно більше не зволікатиме.

Вона вже має достатньо влади, аби провести такий злочин без слідів. І всі менші дії тепер будуть кроком назад.

Вона не збирається чекати дев’ять років — їй уже потрібна тотальна влада. Потрібна я та моя відданість.

Але… Чи може бути, що щось змусило її поспішити?

У двері стукають. Наскільки б глибоко я не полізла в роздуми, почула, на диво, добре й миттєво зреагувала. Швидко ховаю аркуш і встаю з-за столу.

— Панно? Ви вже прокинулись? — лунає глухо з іншої сторони.

Я тільки зітхаю. На мить з’явилась надія, що це прийшов Леон.

— Так, заходь.

Заходить покоївка, кланяється, дверей не зачинила.

— Доброго ранку, панно. Лікар хоче знову оглянути вас.

— Немає потреби. Я в порядку, — відрізаю швидко і вже бачу, як вона збирається казати лякливе «але…». — Леон дома?

Перебиваю швидше, тож їй нічого не залишається, як відповісти.

— Пан ще не повернувся.

— Від учора?

— Так.

— Якісь новини є?

Вона замовкає на хвилину, явно вагається, чи можна мені розказувати.

— Кажи, — повторюю строгіше, через що вона сіпнулась.

— У столиці дуже неспокійно… — таки почала, а її голос тремтів. — Всі говорять про вчорашнє лихо. Візник, що привозить продукти, розповідав, що постраждало близько сотні аристократів, а ще… немає слуг. Офіціанти та кухарі не повернулись з академії. Невідомо, чи їх тримають на допиті, чи щось сталось і з ними.

Вона нервово ковтає, в пальцях стискає край фартушка, а я відчуваю головний біль. Кляті спогади.

— Всі крамниці та кафе закриті, люди бояться. Подейкують, що це був замах. Не випадкове отруєння. Що хтось хотів прибрати спадкоємців одразу кількох родів…

Від болю я хмурюсь та сильно заплющую очі, підлога ніби віддаляється. Голос глушиться, я знову чую биття скла, перед очима — непритомні тіла.

— Вам погано? Це тільки чутки, панно, не варто хвилюватись! Дозвольте лікарю оглянути вас.

Її схвильований голос дратує.

— Ні. Я в бібліотеку. Не турбувати.

Перш ніж я зрозуміла сенс сказаного, мої ноги вже вели мене туди — де я справді можу розслабитись, прийти до тями та заспокоїтись.

З першим кроком у таємну кімнату більшість думок уже розсипаються.

Коли підходжу до столу та беру до рук меч — моя свідомість повільно, але повертається.

Холод металу — чесний. Без ілюзій, без марення, без натяків.

Зброя має своє значення. Хоч воно не лежить на поверхні, але жодна версія не буває оманливою.

«Кожен наділяє свою зброю власним сенсом», — сказав колись Леон.