☽⚜☾ Розділ 32 ☽⚜☾

Я не пам’ятаю, як вийшла із зали. Не пам’ятаю, як прощалась із Вів’єн. Не пам’ятаю, як дійшла до карети. Не пам’ятаю, як дісталась додому.

Мої спогади відновлюються на моменті, коли кучер уже всьоме повторює моє ім’я.

– Панно Ізабелло, ми приїхали, – промовляє він, коли мій зір фокусується на ньому.

Я не відповідаю. Ігнорую його протягнуту руку. Буквально вистрибую з карети, не витрачаючи часу навіть на сходинки.

Механічно рухаюсь та заходжу в особняк.

Я дома, – перша свідома думка.

Двері гучно гупають позаду. Але не встигаю зробити й кілька кроків, як вони знову прочиняються.

Наскільки б туманним не був мій розум, інстинктивно я озираюсь.

Леон…

Спершу мені здається, що я його вигадала.

На його обличчі ніякова посмішка, така дурна, майже дитяча.

Це галюцинація, не більше.

Але погляд надто живий. Хіба галюцинація може дивитись так чітко в очі?

Він серйознішає. І я нарешті впізнаю його.

Більше не контролюю власне тіло. Ноги несуть мене, минаючи ту незначну відстань між нами, наче достатньо миті, щоб він зник.

Руки вчіпаються в нього з усієї сили. Тканина його сорочки мнеться під моїми пальцями. Вона м’яка, а головне – реальна.

І тільки тоді усвідомлюю, що, якщо відпущу його, то одразу впаду. Ноги тремтять так сильно, що я дивуюсь, як узагалі змогла пройти ці кілька кроків без опори. Це здається чимось аномальним.

Світ навколо хитається, моє дихання збивається, але його тепло залишається.

І я більше не думаю ні про що.

Якусь мить мені достатньо лише того, щоб триматись за нього, аби не впасти.

Тоді – обіймати так сильно, головне відчувати, що він реальний, що він поряд.

А після – прислухатись до його серцебиття та заспокоюватись від цього ритму. Швидкого, але рівного, нормального. На відміну від мого.

Мій пульс гупає в скронях так гучно, що я вже не чую музики, криків, істерики, голосу Вів’єн, що повторює: «Нам треба йти».

Ні.
Годі.
Досить.

Коли його руки огортають мене, моє тремтіння повільно, але стихає.

Якусь мить, водночас нестерпно коротку, але достатньо тривалу, ми так мовчки й стоїмо.

– Ізабелло… – раптом промовляє тихо.

Його голос прорізає цю дивну тишу.

Я не одразу розумію, що він говорить до мене. Ледь упізнаю його голос.

Спершу це просто звук. Низький. Напружений.

І тільки за кілька секунд до мене доходить відтінок.

Лють. Шалена.

Злість в його тоні була відчутна фізично.

У грудях щось болісно стискається. Тремтіння знову охоплює моє тіло.

Я ще не прийшла до тями. Але нарешті виринаю. Болісно та повільно.

Перш ніж я встигла глянути на брата, земля зникає з-під ніг.

Дежавю…

Так само як шість років тому.

Тьмяне світло у похмурому коридорі. Тиша, що супроводжується його кроками. Міцні руки, що тримають мене.

Тоді я теж не відчувала підлоги під ногами.

Він ніс мене, наче я не важила нічого. А я дозволяла, не питаючи куди.

Тоді наші серця калатали так само гучно. Його – від розгубленості. Моє – від страху.

Але зараз інакше.

Його рухи впевнені, бо таке вже було. Він тримає міцно, але не настільки, щоб завдати болю. А його серце тепер калатає від злості.

У десять років я ховала сльози, стискала зуби, мовчала. У ту мить, що здавалась вічністю, – вирішувала, чи можу йому довіритись.

Зараз мені не треба цього робити.

Бо вже знаю.

Він був готовий убити. Заради мене.

І це не припущення. Я в цьому певна.

Його голос, його лють відлунюють у голові.

Лишень сказати ім’я. Він не чекатиме пояснень, не шукатиме доказів, не марнуватиме й хвилини.

У голові спалахує майбутнє, уява малює картину надто чітко. Жорстоку та страшну.

Кров. Скандал. Війна.

Вів’єн – жертва. Леон – зло.

Це погубить його. Наш рід. Усе.

Моє горло стискається. Мене нудить.

Ні.

Навіть якщо це викорінить зло в зародку, я не готова платити за це таку ціну.

І саме тому не можу сказати цього зараз.

Мене саджають на диван. Руки, що досі обіймали – зникають. Холод огортає плечі.

Він опускається навпочіпки переді мною.

І я нарешті можу розгледіти його обличчя. Похмуре, як ніколи раніше. Чорні очі темніші, ніж будь-коли. Напружені вилиці, стиснута щелепа.

Справжній дикий ворон. Хижак, готовий до помсти.

– Хто? – шепоче він.

Він не питає. А вже виносить вирок.

Голос хрипить, це злякало б будь-кого. Навіть мене.

Але це й близько не стоїть зі страхом втрати, який я тільки встигла уявити.

Звісно, я боюсь.

Боюсь Вів’єн. Її погляду, її усмішки, її впевненості. Її непередбачуваності…

Усе, що я знала, чим жила шість років, за один вечір стало марним.

Я боялась навіть коли знала про майбутнє. Коли була певна, що контролюю кожну її дію. Навіть коли було страшно — я знала, куди веде страх.

Мій сценарій зламався. І це лякає найбільше.

Мовчу. Збираюсь із думками.

Леон чекає. Не підганяє і не тисне.

Я втратила контроль. Але ще не втратила опору.

Моя опора – це він. Люди, яких я люблю. І страх втратити їх.

А не Вів’єн. І не страх програти їй.

Я стискаю руку брата. Глибоко вдихаю.

Шість років тому він боявся моїх сліз та того, що я можу сказати. Зараз він боїться, що я приховаю сльози й нічого не розповім.

Я розумію це. Як і те, що шість років тому я боялась його байдужості. А зараз я боюсь того, що він може зробити через своє хвилювання.

– Я налякана, – вивалюю раптово, сама дивуючись власним словам. Помічаю, як напружуються плечі Леона, і розумію, що більше не можна тягнути. – Сталось дещо… жахливе…

У горлі щось тисне, я нервово ковтаю. Це важче зробити, аніж здавалось.

— Я бачила, як люди падали. Як задихались. Як… — голос зрадницьки ламається. — А я стояла, і зі мною нічого.