☽⚜☾ Розділ 31 ☽⚜☾

Випускний Вів’єн — одна з тих подій, про яку я не хвилювалась. Від слова зовсім.

У порівнянні з тим, що очікує в майбутньому, цей день цілком мирний.

Найгірше, що станеться, – хтось «випадково» розіллє на мене вино, після чого Вів’єн привселюдно мене захистить, показавши на весь аристократичний світ, що вона подруга Ізабелли Рейвенморт. Чим у майбутньому вдало скористається, перекинувши свої злочини на мене, ха…

(Звісно, багато хто чув про наші чаювання, а особливо про нашу першу зустріч на заході шиття минулого року. Але сьогодні це буде дуже відвертий та явний прояв близькості між нами.)

Так, цей день досить важливий для її плану, але цього я не боюсь. Адже «дружбу» з нею я вже встигла прийняти. Те, що це набере більшого розголосу, мене абсолютно не лякає. Адже до пліток я звикла, на відміну від спілкування з цією змією.

Минув лише рік.

Я звикну.

Звісно, подругами нам ніколи не бути. Але з роками, гадаю, я звикну вдавати, й це виходитиме легко.

Але ще цілих дев’ять років… Як я в книзі могла терпіти так довго? І навіть до останнього нічого не підозрювати? Здається, мій оригінальний троп надто наївний… чи навіть дурний.

Зітхаю. Повертаю «план виживання» у скриньку. Підіймаю погляд на своє відображення.
Макіяж, як і зачіску, робили покоївки, тож навіть причепитись немає до чого. Все ідеально. Плаття, як і рукавички, теж – бездоганні.

Це не мій випускний, я просто гостя, тож не повинна виділятись надто сильно. Хоча попри моє небажання я завжди виділяюсь. А особливо коли поряд Вів’єн.

Ми як день та ніч. Світло та темрява. Добро та зло. І коли зовні здається, що всі чесноти належать їй, то внутрішньо все навпаки. На жаль, ніхто про це не знає.

Опустивши похмурість, змушую себе посміхнутись відображенню, легко та грайливо.

Входжу в роль.

– Я готова до цього дня, – шепочу собі та всесвіту.

⚜

Бальна зала академії зустрічає мене велично. У дверях охоронці вклоняються, вітаючи всіх випускників та гостей. Гул голосів, що зливається в один шум зі спокійною музикою, наче змушує розслабитись, але мене це, навпаки, напружує.

Адже саме в такій чарівній атмосфері всі помічають навіть найменший хибний рух.

Я роблю кілька кроків уперед. І майже одразу відчуваю це. Погляди. Їдкі, проникливі, лицемірні, хижі.

Вони ковзають по мені з різною швидкістю: хтось затримується довше, хтось відводить очі, вдаючи байдужість. Але жоден не наважується зустрітися з моїми очима.

— Це Ізабелла Рейвенморт?

— Так… Вороняча принцеса власною персоною…

— Що вона тут забула? Вирішила зіпсувати наш випуск?

— Кажуть, вона близька з леді Вайтре…

Я не реагую. Це ж не вперше. Моє обличчя залишається похмурим, майже безтурботним. Я ж Ворона, я звикла до цього. Чи радше… я тренувалась задля цього. Всі ці роки я тренувала не тільки силу в руках, але й розум. Зараз подібним мене не вивести із себе.

Минула пів зали й нарешті помічаю Вів’єн.

Зустрічаю її погляд. І на мить мені хочеться відступити. Хвилювання з’їдає мене, але я продовжую йти до неї, хай там що.

Вона стоїть у центрі невеликого кола дівчат, немов сцена сама підлаштувалась під неї. Світла сукня, бездоганна постава, жести легкі, але впевнені, відточені, такі, що привертають увагу, навіть якщо й не несуть якогось змісту.

Вона сміється саме в той момент, коли я наближаюсь. І цей сміх звучить щиро. Принаймні, так може здаватись.

— Леді, вітаю з випуском, — кажу я, зупинившись поруч і трохи схиливши голову.

Лялькарка разом із маріонетками повертаються до мене миттєво. Наче досі й не помічали мене. Погляд Вів’єн ніжно теплішає. Так, щоб це помітили всі довкола.

— Леді Ізабелло, — відповідає вона з радістю в голосі. — Дякуємо, ми дуже раді, що ви прийшли.

Я легко всміхаюсь. Розумію, що це правда. В якомусь сенсі, звісно ж.

Мене легко приймають у коло розмови, дякуючи, що я вшанувала їх своїм приходом. Розмова йде легко та невимушено. Дівчата кілька разів кидають фрази про те, як швидко промайнув час, як символічно сьогоднішній вечір означає кінець і водночас початок. Я киваю, усміхаюсь, погоджуюсь там, де від мене цього чекають.

Все йде так, як і мало. Згідно із сюжетом. Так, як планувала Вів’єн. Так, як планувала я.

До нас підходить офіціант. Ми п’ятеро беремо келихи одночасно. Це дивує навіть мене, не кажучи вже про сторонніх споглядачів.

— Дозвольте тост, — озивається одна з дівчат.

Вона молодша за решту — однокласниця Аві. Її голос звучить щиро, навіть з ноткою захоплення:

 — За ваш випускний. За майбутнє, яке починається сьогодні.

Чомусь це звучить як промова політичного діяча, а не тост подруги. Та, звісно, ніхто не брав цього до уваги.

Ми підіймаємо келихи. Ця синхронність справді вражає всіх. Дзвін скла — короткий, чіткий. Я роблю ковток разом з усіма. Хочеться істерично реготати від цієї ідилії дружби.

— До речі, — каже раптом Вів’єн легко, — цей офіціант сьогодні для нас. Буде краще брати напої лише від нього.

Вона усміхається, киваючи в бік хлопця, ніби мова йде про дрібну організаційну деталь.

Але чомусь… я відчуваю, що щось тут не так.

Її голос, тон, погляд. За цей рік я зрозуміла, коли вона говорить щось, що не має сенсу, а коли — щось достатньо значуще, що ховається поміж рядками.

Дівчата погоджуються без запитань. Одна всміхається, інша киває, а Вів’єн одразу відставляє келих на край столика.

А я… Я завмираю.

Пригадую.

Вжахаюсь власних спогадів.

Ні.

Цього не може бути.

Ця фраза. Саме ця... Я пам’ятаю її.

Але не тут. Не зараз. Не цього року.

Моє серце стискається. Я дивлюсь на Вів’єн, шукаючи натяк, знак, пояснення. Але бачу лише ту ж бездоганну маску — світлу, щиру та бездоганну

Різкий біль проймає голову. Адже на мить я полізла у спогади. А зараз я не мала цього робити, адже все йде згідно з книгою… Тоді чому?..