☽⚜☾ Леон ☽⚜☾

Чи вірив я в кохання?

Однозначно — ні.

Але це було до того, як я зустрів її. Янгола в людській подобі, що вкрала моє серце з першого погляду.

Я просто не міг відвести від неї очей.

Вона незвичайна…

Я був зачарований, тож навіть не думав про те, як дивно поводжусь і як змушую її ніяковіти.

Вона подруга сестри, дворянка, яку я раніше ніколи не зустрічав. Якби ж ми зустрілись раніше, впевнений, що без вагань запропонував би заручитися.

Але через Ізабеллу я вирішив чекати.

Я дослухався до порад, втихомирив жагу отримати дівчину владою, щоб натомість закохати її в себе взаємно. По-справжньому та щиро.

Я хотів кричати про свої почуття, стати перед нею на коліна, благати чи молити, щоб отримати її.

Але так я б тільки поставив її в незручне становище. Бо насправді я її геть не знаю…

Я б не здогадався, що леді Авеліна вважає себе страшною, що своє око називає недоліком, що вона боїться людей і не вірить, коли їй кажуть компліменти. Якби Ізабелла не розповіла мені й не зупинила вчасно, я б точно завдав болю Авеліні…

Та зараз… здається, все йде добре.

Хоча я вже пройшов, мабуть, милю, ступаючи біля карети по два кроки то вліво, то вправо, очікуючи, коли ж вона вийде.

В нас побачення.

Тільки вдвох.

І хоч це сталося тільки завдяки Ізабеллі… це шанс довести, що це не просто захоплення чи ввічливість через етикет, а мої справжні почуття. І що я щиро кохаю Авеліну. Та жадаю, щоб вона була моєю. Чи, швидше, щоб я був її.

Здається, навіть коні відчувають моє хвилювання, бо раз по раз фиркають та тупочуть, наче поділяють мою нетерплячість.

Моє серце шалено гупає, мабуть, його чутно на всю територію, бо я вже кілька разів помітив, як підглядають покоївки через вікна. А дворецький, який чемно чекає разом зі мною, але мовчить, часто косить на мене погляд.

Звісно ж, не беручи до уваги моє нервове тупотіння, по мені навряд чи скажеш, що я хвилююсь. Похмуре лице — родинна особливість, яка лякає більшість людей. Тож для родини Вайтрес віддавати свою панну в мої руки, ймовірно, є випробуванням рівня «життя та смерті».

Будь тут Ізабелла, все б точно було куди спокійніше, але це б знову було схоже на дружні посиденьки, а не на романтичне побачення.

Я зупиняюсь. Змушую себе глибоко видихнути. Треба триматись. Я маю бути гідним неї.

Згадую її сміх, обережну, але ніжну посмішку й сам ледь не починаю всміхатись.

Її невинний погляд, який завжди бігає, наче шукає безпечного місця, але такий впевнений, коли дивиться прямо в очі.

Її рум’яні щоки на білосніжній шкірі, як же хочеться колись торкнутись їх… цікаво, наскільки м’яке її личко, а наскільки теплі щоки?

Її долоні ніжні й дуже м’які, завжди теплі й такі прекрасні, що я божеволію щоразу, коли маю змогу торкнутись. А кожен поцілунок, залишений на її пальцях, забирав у мене щонайменше рік життя — від того, як серце шалено билось, жар заповнював тіло, а в голові починався суцільний хаос.

Але я готовий проміняти життя на ці відчуття.

Двері відчиняються. Я миттю завмираю. Погляд одразу прикипає до неї.

Я знову ловлю себе на думці, що вона нереальна. Янгол чи, радше, божество, бо людина не здатна бути такою прекрасною й зводити з розуму лише звичайною присутністю.

Її реверанс переді мною зачаровує. І я вклоняюсь нижче, аніж цього потребує етикет.

Я так звик до спокусливих привітань дворянок, до відточених реверансів, у яких завжди читався натяк чи запрошення, кокетливість та навіть певна вульгарність. А її ж уклін був геть іншим — простим, але граційним, скромним і дивовижно щирим, без жодної тіні спокуси чи бажання справити враження, лише природна чарівність.

Через що я на мить розгубився.

Вона справді незвичайна. Особлива. Неймовірна.

За мить до того, як підвестись, я усвідомив, що ледь не забув: простягнув руку. Її долоня в цю ж секунду опинилась на моїй. І перш ніж моє серце збожеволіло від цього дотику, я поцілував тендітні пальці. М’які, ніжні та теплі.

Це змушує втрачати глузд.

— Вітаю, леді Авеліно, ви сьогодні дивовижно чарівна.

Контролюю свій голос та вираз обличчя страшними зусиллями.

Помічаю, як рум’яніє її лице, а погляд опускається, хоча вуста тягнуться в легку посмішку.

Коли мені було одинадцять, батько та тренер змусили мене до випробування. Я не їв чотири дні, спав просто неба на траві й те тільки тоді, коли більше не міг стояти, а далі весь час безперестанку тренувався. Так от… навіть тоді мені не було так важко, як зараз.

Я тренував витримку, силу, дух — з малечку. Але зусилля, якими я стримую себе відколи зустрів Авеліну, не піддаються тренуванню.

— Красно дякую, сер Леон…

Вона підіймає на мене погляд. Лише на мить, але цього достатньо, щоб я втратив здатність дихати.

— Я… сподіваюсь, що не завдам вам клопоту сьогодні, — її голос тихий та обережний.

У грудях закололо, й несвідомо я трохи стиснув її долоню, чесно злякавшись того, що стаю безсилим поряд із нею.

— Чи дозволите ви?.. — починаю я, вказавши поглядом на наші руки.

І вона кивнула.

Моїм тілом пробігли мурахи. Вона погодилась. Здається, я сплю.

Помічаю косий погляд дворецького, але цілком ігнорую його. Я ж бо знаю, що зі всіх сил старатимусь не завдати шкоди Авеліні.

Господи… я до нестями її кохаю.

Тільки коли ми опинились у кареті, мені довелось відпустити її руку. Кучер зачиняє дверцята, а я, стримавши жаль, стукаю в стінку, подаючи знак, що можемо рушати.

Вона стискає в руках ридикюль, погляд опущений. Їй ніяково. Мені також. Але я мушу це виправити.

Ми мовчимо кілька хвилин. Я встигаю оглянути її вбрання, розгледіти легкий макіяж, помітити, як рухаються її губи (червоніші, аніж зазвичай), коли вона глибоко вдихає.

А ще трохи засмутитись. Бо половина її обличчя ще більш закрита, аніж усі наші попередні зустрічі. Пов’язку майже не помітно, адже поверх спадають пасма білосніжного волосся, а ще на ній капелюшок, схилений на бік, так, ще й до капелюшка причіплена коротка вуаль.