☽⚜☾ Розділ 30 ☽⚜☾

Я б могла сказати, що час просто мчав. Чи то, навпаки, тягнувся повільно в очікуванні неминучого.

Що нічого цікавого не відбувалося. Чи що ці тижні були наповнені подіями.

Насправді все просто йшло. Спокійно й на диво легко.

Вів’єн поки зникла з мого поля зору (та навіть із думок), і це вже тішило.

Я повернулася до академії. Хоч цього жах як не хотілося.

Все ж я прогуляла кілька днів через зустріч з Аві, а потім ще й з Вів’єн та її посіпаками. Але, звісно, це не вберігає мене від обов’язку.

Хоча краще вже відвідувати нудні уроки, аніж ходити на вечірки та чаювання. Та, зрештою, мені цього не минути за кілька років… Адже після вісімнадцяти, навчання в академії — це здебільшого зустрічі, бали та гулянки.

Тепер думаю: невже Леон справді погоджувався відвідувати всі такі заходи? Адже він відвідував академію чемно до самого кінця. Чи, може, він просто байдикував на віллі, щоб не повертатися в герцогство до обов’язків та роботи? Потрібно було це спитати, коли він косив погляд, через те що я назвала академію марною тратою часу. Чи було б йому соромно перед Аві відповідати на таке?

Гаразд. Я полізла в роздуми.

Все ж академія досі моя мука. Якої мені не уникнути.

Першого дня, як тільки увійшла в нову аудиторію, одразу відчула пильний погляд.

Я ледь не забула.

Мій день народження. Анонімний букет. Його значення. Дивна записка.

Це ж від нього…

Я дивлюсь на Дезмонда — він ледь помітно киває головою. Роблю те саме у відповідь. Ми вітаємося в долю секунди. Недостатньо, щоб хтось помітив, але достатньо, щоб ми двоє це зрозуміли.

З того часу бувало, що я інколи кидала на нього погляди. І щоразу в грудях щось дивно щеміло. Не так, коли бачила зніяковілу Аві, не так, коли Ксав’є плакав біля мене, і точно не так, коли Гідеон говорив усі ті слова на весняному балі. Це було геть нове відчуття, назву якому я ще не могла вигадати.

І навіть коли на уроках танців нам випало танцювати разом (що, звісно, було вже не вперше за всі роки навчання), я почувалася ще більш дивно.

Ми кружляли залою разом з іншими однокласниками. І коли зловила мить, що переді мною не було нікого, тихо мовила:

— Дякую…

Думаю, він зрозумів, за що саме. За подарунок, який залишився в таємниці й за який я не могла подякувати вже дуже довго.

Він не відповів. Навколо надто багато вух та очей. Але я відчула, як напружилася його спина. Звісно, він не Гідеон, ширина плечей якого не піддається логіці. Та й м’язів у нього не чутно — гадаю, я точно сильніша за нього в кілька разів. І зріст у нього такий самий, як у мене, а коли я на підборах, то він навіть трохи нижчий.

Коли танцювала з ним, це й близько не нагадувало танець з кронпринцом, але… Напруження їхніх плечей було схожим.

Я хотіла сказати щось іще, але не могла. Не зараз.

Врешті весняні дні спливали.

Я бачилася з Аві кілька разів. А листувалися ледь не щодня.

Тож коли я отримала лист від людини, яка, здається, писала мені вперше, то я, хитро усміхаючись, вже придумала план.

 «Люба сестро,

Повідомляю заздалегідь: за кілька днів я планую навідатись в столицю.

Як ти й просила, попереджую заздалегідь.

Не надумуй зайвого — це просто робота.

До скорої зустрічі,

Леон Рейвенморт.»

Ох, пробачте, мої любі, але я це роблю задля вас.

Як тільки прочитала лист від Леона, одразу написала Авеліні. Гадаю, саме для цього він і попередив мене — аби я запросила Аві.

Вона розповідала, що він надсилав їй листи, але поки що вона не відповідала, адже попередні рази передавала через мене. А тепер нескоро це б вийшло, та й відправляти через посильного їй ніяково.

Ось усе й зійшлося.

Аві в мене. Ми, як завжди, розмовляємо на безліч тем, більшість з яких засуджує наше суспільство. Сміємося та просто насолоджуємося часом разом.

День був неймовірно теплим, наче вже підкрадалося літо. Ми сиділи просто на траві — точніше, на пледі, що був постелений поверх трави. Без вишуканих крісел, скатертин, столів. У найбільш ніжній та простій атмосфері. Той самий сад, у якому кілька тижнів тому я сиділа з Вів’єн, тепер був повен геть інших відчуттів.

У якусь мить ми з Аві просто вляглися, споглядаючи за небом, за хмарами, що пливли, та за цвітом дерев, який літав над нами.

Невідомо, скільки вже минуло часу, та сонце наближалося до горизонту.

Я була цілком розслабленою, а мої думки, як і свідомість, були чисті. Але я все одно ще здалеку розчула чужі кроки. Хоч вони й були тихими — наче хижак, що підкрадається, аби не налякати здобич. Чи то, навпаки, миша, що хоче прослизнути повз, перш ніж розбудить хижака.

Але відповідь інша — це, звісно ж, чорний ворон.

Зупинився і спостерігає.

Мабуть, Аві не почула, бо інакше вже б підхопилася.

А я не стала звертати уваги.

Хвилину, дві, п’ять, десять…

Але думка про те, що він стоїть і спостерігає, мене мучила.

Тож я не витримала:

— Годі шпигувати, підходь уже, — вимовляю досить різко, через що Аві поруч здригається від неочікуваності.

Я підіймаюся на ліктях, дивлюся в нахмурене обличчя брата, косо йому всміхаюся.

— Я не шпигував, просто не хотів вас злякати, — виправдовується він.

Аві тут же підхоплюється, щоб сісти. Її шок та розгубленість очевидні.