☽⚜☾ Розділ 29 ☽⚜☾

Намагатися приручити дракона, годуючи його з долоні, — ідея настільки ж божевільна, як і запросити Вів’єн до себе в дім.

Але я таки це зробила.

Хочеться мені цього чи ні, але згідно з правилами я мушу віддячити їм за подарунки. До того ж раніше організаторкою зустрічей була тільки вона, тож тепер моя черга. Я ж бо маю переконати її, що цілком вірна нашій «дружбі». Тож цього не минути.

Сад був готовий приймати гостей. Слуги від ранку бігали в клопотах, щоб усе було ідеально. Одразу кілька дівчат з різних визначних родів прибудуть у гості — це ж бо не привід для мороки?

Вже уявляю шок матінки, коли вона почує, що я сама влаштувала чаювання.

Газон скошено, клумби оброблені, квітучі дерева навколо у всій красі. Чорний стіл зі світлою скатертиною посеред саду, срібний посуд відбивав у собі небо, кришталеві келихи виблискували на весняному сонці.

Пізнайте ж гостинність Рейвенморт.

Карети приїхали майже водночас. Я ввічливо вітала гостей, в очікуванні головної фігури. Бо вона прибула останньою.

І я на секунду несвідомо застигла.

Вона дивовижна…

Дивовижна сука. Я ледь не забула. Але, на щастя, швидко оговталась. 

— Вітаю, леді Ізабелло. Красно дякую за запрошення. Це честь — відвідати ваш дім, — промовляла вона з посмішкою, що зводила людей з розуму.

Я ж бо навіть боковим зором помітила, як вражено дивилися на неї служниці та дворецький. Головна особа аристократії, дівчина, що на вустах у кожного, найпрекрасніша — Вів’єн Вайтре власною персоною, тут.

— Щиро дякую, що ви прибули, леді Вів’єн. Це справжній подарунок для мене.

Всміхаюсь їй у відповідь, імітуючи легку ніяковість.

— Шановні леді, прошу сюди, — промовляє дворецький, і яка я рада, що він перебив цей момент «возз’єднання».

Ми в п’ятьох слідуємо за чоловіком до саду, де на столі вже виклали свіжу випічку та солодощі.

Коли ми всілися, служниці подали чай, обслуговуючи всіх водночас. Усі дівчата трималися стримано, наче нічого особливого, хоча, явно, жодна з них (окрім Вів’єн, звісно) не дозволила б собі, щоб така кількість слуг обслуговувала якесь звичайне дівоче чаювання.

— Леді Ізабелло, тут так чарівно! Ваш сад просто казковий! — озвалася одна з дівчат, кидаючи погляд на квітучі дерева.

— Так, атмосфера дивовижна. Весна справді чарівна пора, — відгукнулася інша.

Я тільки й посміхалася.

— Дякую. Рада, що вам до вподоби, — відповіла скромно й кинула погляд на Вів’єн.

Вона дивилася на мене. І навіть не приховувала цього.

— Леді Ізабелла — дивовижна особистість. З кожною зустріччю ви відкриваєтесь з іншого боку, — почала вона, коли наші погляди зустрілися, а моє серце стиснулося. — Квітучий сад прекрасний, такий ніжний і елегантний. Хоча він ховається за темною брамою, тож його не помітиш, якщо не підійти впритул.

Ось і знову метафори. Зустріч тільки-но почалася, а Вів’єн уже видає подвійні сенси.

Вона пригубила чашку, зробила ковток — можливо, для того, щоб сховати в ньому глузливу посмішку, коли помітила мою легку розгубленість.

— Леді Вів’єн, ви, як завжди, тонко відчуваєте істину. Ось що справді зачаровує, — промовляю я так легко, бо це дійсно мої щирі думки.

Наскільки б я її не ненавиділа, вона дійсно зачаровує своїм інтелектом.

Вона легко сміється, дівчата підхоплюють цей сміх.

Здавалося, ось напруження мало впасти, але, звісно, в цій компанії воно ніколи не зникає. Якусь мить сміх розчинявся в повітрі разом з ароматом чаю та цвіту. Поки знову не піднялася особлива розмова.

— Хоча інколи навіть впритул важко розгледіти щось, — видала раптом Вів’єн, і це звучало напрочуд агресивно.

Що сьогодні з нею? Зазвичай репліки розділені в більшості між її маріонетками, а сьогодні вона прямо-таки напирає…

Невже вона щось дізналася?.. Про Аві? Чи про мою розмову з Гідеоном?

Хоча це неможливо.

Але чому вона дивиться на мене такими дикими очима і навіть не намагається це приховати?

— Ви це про терен? Якщо стояти впритул до стіни з терену, точно нічого не розгледиш, — підхопила одна з дівчат.

— Тобто чагарники? Це швидше виняток із рослин, зазвичай вони геть не привабливі, — додала інша.

— Кущові троянди теж утворюють «стіни», але вони напрочуд гарні, — закінчила третя, наче сама не розуміла сенсу, який збиралася донести їхня лялькарка.

Або ж… це все, як завжди, було заплановано. Бо Вів’єн знову тихо хихикнула:

— Гадаю, з переліченого леді Ізабелла найбільш схожа на троянду. Манить красою, але стає небезпечно, якщо захочеш дотягнутися.

Моє серце перестало битися.

Правда.

Я чула тільки дзвін у вухах. А бачила лише очі Вів’єн, які сканували мене, вивчали, бачили наскрізь.

Невже вона вже все знає? Але як? Це нереально!

Подібне могло б бути, якби вона могла читати думки насправді, але це вже занадто…

Ні… ні… Треба заспокоїтися. Вона цього і прагне — вивести мене з рівноваги, вколоти, причарувати, а тоді використати.

Вона відвела погляд. Її посмішка стала хитрішою. Вона вважає, що вже перемогла.

— Під час весняного балу, як би не намагалися дотягнутися, навіть крізь небезпеку, леді Ізабелла недосяжна, — закінчує вона, і я тільки тепер розумію, про що це все було.

Звісно ж, вона не знає… Не могла і не має знати.

Але цього не було в сюжеті. Вів’єн ніколи відкрито не заявляла про подібне. Це все через те, що я вже змінила першочерговий варіант? Через те що просто перестала переслідувати Гідеона, то тепер Вів’єн так сильно стресує?

Адже справді… Подібне відверте визнання, цей дикий погляд, її гучні висловлювання — це означає, що її план рухне. І вона хвилюється чи навіть боїться…

Я надто важлива частина її сценарію.

Бо, згідно з її уявленнями, я маю бути дурною закоханою дівчиною, яку максимально ігнорує принц. Але ситуація зараз геть не така. Я хоч досі закохана, але вже не затьмарена почуттями, а Гідеон…