☽⚜☾ Розділ 28 ☽⚜☾

— І що далі? Ти справді залишилась наодинці з Його Високістю!?

Вражено-цікавий голос Аві змушує мене посміхнутись, але всередині досі той дивний неспокій, що переслідує від вчорашнього вечора, цілу безсонну ніч і весь сьогоднішній день.

Як добре, що вона приїхала одразу сьогодні, інакше я б зійшла з глузду, тримаючи це все в собі довше.

Раніше я не ділилась з нею подробицями своєї односторонньої закоханості.

Окрім суперечок із самою собою, я ні з ким не ділилась цими подробицями.

Але вчорашня розмова з Гідеоном змушувала мене божеволіти.

Чому, коли йдеться про стосунки Леона та Авеліни, я можу давати поради? З братом говорити про його кохання можна, але про моє — ні, бо він тільки розізлиться. Чи справді Леон вважає, що кронпринц аж настільки погано ставиться до мене?

Я зітхаю.

— Мені не вистачало тебе… — промовляю щиро, намагаюсь посміхатись.

Але вона розуміє, що я приховую біль. Бо одразу плескає по своєму плечі, тим самим закликаючи загорнутись в обійми. Мої руки огортають її талію, а щокою я притуляюсь до грудей. Слухаю, як б’ється її серце, і одразу стає тепліше та комфортніше.

— Можеш не розповідати, якщо не хочеш. А якщо захочеш, то я твій вірний слухач.

Її пальці м’яко проводять по моїй спині — так заспокійливо й ніжно.

Якусь мить я таки мовчу. Збираюсь з думками.

— Раніше я не розповідала цього. Не тому, що хотіла приховати чи щось таке… Просто, розумієш… — слова даються важко. Від тепла Аві створюється атмосфера прихистку та спокою, але я дійсно хочу розповісти їй це. — Наші стосунки незвичайні… Колись він був іншим, ми були дітьми, легко подружились. Тобто він був єдиним, хто на той час спілкувався зі мною не з обов’язку, а просто тому, що хотілось.

Я замовкаю. Аві продовжує виводити узори на моїй спині, тож я горнусь до неї ще міцніше.

— То кронпринц був твоїм першим другом? — запитує вона ненав’язливо, мабуть, щоб допомогти мені продовжити.

— Угу... Нам було весело в ті рідкісні зустрічі. Наша близькість і породила розмови про заручини. Для мене він був єдиним. Він же… мабуть, це була тимчасова розвага, коли він міг гратись з якоюсь дитиною, не хвилюючись про свій титул. Адже коли розмови про шлюб стали серйозними, він віддалився. А я стала надто часто повторювати, що люблю його…

Прикриваю лице рукою, відчуваю, що червонію.

— Він говорив мені те саме, ще коли мені було років п’ять-шість. Але чим старші ми ставали, тим менше я чула це від нього. Він зрозумів, що це не та любов, про яку говорю я, та й усі інші, хто планував наші заручини.

Мій голос надламується. Я сильніша за це. Ці почуття не мають керувати мною. Я стільки працювала над своїми емоціями, стійкістю, витримкою, контролем. Я давно не та дурна Ізабелла з книги, що не знала нічого, окрім кохання.

Навіть якщо я не позбулась почуттів, я змогла їх приборкати. Вони більше не керують мною, а просто майорять, як тінь, нагадують про себе, інколи роблять боляче, адже більше не головні в моєму житті.

Відчуваю дещо дивне та незвичне. Цілунок у маківку. Легкий, ледь відчутний, але такий… такий, що мені хочеться забрати свої слова про Гідеона і зізнатись у любові до Авеліни.

Я не можу стримати посмішки. Вона знає, як підняти мені настрій. Ця маленька дія зробила щось нереальне, адже ще секунду тому я ледь стримувала сльози, а зараз не можу припинити яскраво посміхатись.

— Тому я теж більше не робила спроб наблизитись до нього, припинила говорити про свої почуття, вдала, що все минуло і для мене. Але вчора… Він уперше за багато років просив повторити те, що казала колись, тобто… хотів почути про мої почуття. Я геть не розумію, для чого. Він же… по-справжньому ненавидить мене.

Аві мовчить. Вона лише сильніше притискає мене до себе, її долоня зупиняється на моїй спині, заспокоює, тримає мене на місці. Тиша опускається між нами. Не напружена, а комфортна та ніжна. В якій хочеться бути якомога довше.

Я відчуваю, як вона злегка схиляє голову мені на волосся. Як пахне її парфум. Як рівно вона дихає. Як чітко б’ється серце. І знаю, що жодне моє слово не змусило її «закотити» очі та відчути до мене відразу.

— Ізо… — нарешті каже вона дуже м’яко. — Але хіба це не означає, що він насправді хоче, щоб ти кохала його? І… можливо, не твоє зізнання в дитинстві було тим, що вас віддалило?

Я різко підіймаю голову з її плеча. Не тому, що хочу заперечити, а тому, що навіть чути це страшно.

Мовчу кілька секунд, перш аніж наважитись продовжити історію вчорашнього вечора.

— Аві… — я кусаю губу, погляд ковзає вниз. — Учора він сказав мені дещо…

— Що саме?

— Він… — я ковтаю повітря, намагаюсь відтворити саме те, що сказав він, не перекрутивши жодного слова. — «Якщо я втратив позицію друга тільки тому, що вирішив, що дати тобі більше свободи буде кращим рішенням для тебе…»

Підіймаю погляд невпевнено. Аві не рухається. Я прокашлююсь – у горлі щось дере. І продовжую:

— «Я цього не хотів. Не хотів, щоб ти віддалилась настільки, щоб боятись мене. І зближатись з іншими чоловіками…»

На мить — абсолютна тиша.

А потім Аві різко відсувається на відстань витягнутої руки, дивиться на мене так, ніби щойно почула новину століття.

— Так. Зупинись.

— Що? — я надто швидко кліпаю.

— Що!? — її голос зривається майже на вереск. — Ізо. Це ж… Та це ж ревність! І зізнання!

— Авеліно… — я не встигаю заперечити цю безглуздість.

— Ні-ні-ні, я не дозволю тобі це применшувати! — вона махає руками так енергійно, що я не смію перебити. — «Не зближайся з іншими чоловіками» — це що, дружня порада!? Турбота монарха? Молитва!? Чи застереження лікаря!? Це чоловік, який не хоче ділити тебе з кимось!

Її погляд сяє, вона ледь не трясеться від емоцій. Я не поділяю цього, адже ще не встигла усвідомити сенс сказаного, як не щось абсурдне.

— Ізо, це не просто ревнощі. Це ревнощі чоловіка, який віддалився, а тепер його хтось змусив пожалкувати про це, адже він усвідомив, що може втратити тебе остаточно!