☽⚜☾ Розділ 27 ☽⚜☾

Ще крок. І скоро треба зупинятись. Ще крок. Я вже чітко чую голос короля. Ще крок — і я вже вклоняюсь у реверансі.

Мій погляд усе ще опущений, Леон уже вітає монархів, а я вагаюсь.

Це єдина можливість на рік побачити його. Але після минулого весняного балу я боюсь глянути йому в очі.

Ми танцювали. Досі не вірю, що це було насправді.

Наче його тепло тоді не зігрівало мої оголені плечі й спину. А велике тіло не напружувалось під моїми долонями. А запах його парфумів не п’янив мою свідомість.

Чи кохала я Гідеона досі? Після всіх жахіть, де він мене страчує? Після того, що бачу його тільки раз на рік? Після всього лише ніякових поглядів, дивних розмов і того божевільного танцю за останні шість років?

Так. Трясця. Так.

Я надто розхвилювалась. Вже пізно. Леон тягне мене вбік. І всього на долю секунди я таки підіймаю погляд. Спершу — на веселі очі другого принца, а потім — у суворі очі кронпринца. Але я вже віддаляюсь від них, а отже мушу відвести погляд. Не дивлячись на короля й королеву, помічаю й іншу представницю монархії, а головне — не одну.

Я забула про цю подію в сюжеті. Це не мало достатньої значущості, щоб їй приділили особливу увагу.

«Ізабелла на весь голос кричала: “Як принцеса може вийти заміж швидше, аніж кронпринц! Це неприпустимо! Спершу має бути моє весілля з Його Високістю Гідеоном, а тоді вже може й принцеса виходити заміж!”». Й безліч подібного виривалось з її вуст, змушуючи герцога й герцогиню Рейвенморт червоніти та розчаровано ховати погляди, а всі дворяни тільки споглядали та насміхались.» — Все, що було згадано про цю подію.

Такого більше не повториться. Бажаю щастя принцесі та її майбутньому чоловікові!

Я ж бо знаю, що Гідеон не збирається одружитися зі мною. Ні зараз, ні за дев’ять років. Тож це просто маячня.

Різкий біль проймає скроні, я несвідомо хмурюсь. Таке завжди буває, коли згадую щось з минулого життя.

— Все добре? — лунає поряд пошепки.

Я намагаюсь повернути контроль над обличчям і підіймаю погляд на брата.

— Щось голова розболілась… — зізнаюсь щиро, адже це ідеальна нагода, щоб втекти із зали.

— Тільки не кажи, що ти тренувалась навіть сьогодні. — Його голос звучить на межі злості й щирої турботи.

Я тільки легко всміхнулась.

— Треба було якось згаяти час зранку, — жартую й бачу, як він втомлено зітхає. — Тобі не обов’язково мене пильнувати, я впораюсь сама.

— Так. І знову дозволиш комусь виставити тебе напоказ, без зобов’язань.

У серці легенько кольнуло, але я не показала цього.

— Не перебільшуй, цьогоріч мій одяг закритий, майже як броня. Так що я зможу за себе постояти й сама. Чи ти забув, хто кілька днів тому відправив тебе в політ у багнюку?

Я хитро звузила очі й стримала хихотіння. Леон закотив очі, наче я сказала якусь нісенітницю. По правді, я знала, що це одночасно і зачіпає його гордість, але також він пишається мною. Тому його реакція така награна.

— На щастя, цього року матінка більше не грала в кравчиню, — доповнюю я і таки дозволяю собі легкий сміх.

Насправді ж я просто вдаю, що це геть не зачіпає мене.

Леон вмить похмурнів.

— Вона б більше не посміла. Не тоді, коли я довів її до сліз, — промовляє він серйозно.

А я застигаю.

— Ти… зробив що? — сама не впізнаю свій голос.

Дивлюсь на Леона, наче вперше його бачу. Він же напрочуд серйозний. Це не жарт. Він не жартує.

— Хіба я не розповідав? — лунає таким невимушеним тоном, наче він щойно говорив про погоду, а не про те, що довів нашу матір (герцогиню, якої я боюсь більше за всіх у цілому світі),  до сліз.

Я тільки хитаю головою, бо слова мені просто не даються. Я надто шокована.

Він гучно видихає і підіймає келих вина до губ, робить ковток, ніби випробовує моє терпіння й бажання пошвидше все почути, а тоді так само невимушено та серйозно відповідає:

— Одразу після балу я поговорив з нею. Сказав, що вона не сміє так вчиняти з тобою. Що ти її дочка, якщо вона це забула, і в тебе також є почуття. Що вона не має права використовувати тебе тоді, коли їй цього хочеться, а весь інший час просто ігнорувати.

Ось тепер я справді застигла.

Леон посварився з матінкою через мене. Леон заступився за мене перед герцогинею.

Що, бляха, тут не так? Що з Леоном не так?! Чому він досі цього не розповів?! Це ж так важливо! Але ще гірше те… невже вона справді плакала?

Я нервово ковтаю, в горлі раптово пересохло.

— Вона справді плакала? — питаю я, не вірячи власним словам.

Він легко киває.

— Насправді це одна з причин, чому весною я так довго залишався в столиці. Батько сказав, що я перейшов межу, тож я і з ним посварився. Врешті, вони обоє досі говорять зі мною крізь зуби. — На вустах Леона з’явилась дивна крива посмішка, наче йому й огидно, але й байдуже одночасно.

Я ж тільки й могла, що просто кліпати, намагаючись переварити почуте. І тут він щось вигукує, ніби раптом щось згадав:

— До речі, після балу кілька чоловіків зв’язувались з батьком щодо заручин з тобою.

Тут уже мої ноги похитнулися. Я цього не витримала. Новина, що Леон посварився з батьками, була хуком, але ця вже стала нокаутом.

Добре, що я тримала його за руку й він встиг мене підтримати. Я намагалась тримати лице незворушним, адже все-таки навколо нас сотні аристократів.

Тепер Леон помітно розхвилювався.

— Здається, тобі таки погано.

Я знову просто хитаю головою, не в змозі сказати хоч щось.

Проводжу поглядом з Леона і дивлюсь у бік трону. Поміж натовпу розглядаю силует Гідеона. І по моїй спині, під корсетом, виступає холодний піт.

Не може бути. Батько б цього не зробив. Цього не може бути. Ніхто не мав просити про заручини зі мною. Я ж погана, лиха, сумнозвісна ворона. Я не збираюсь ні за кого виходити заміж. А якщо принц не хоче зі мною одружуватись, тоді я ніколи не буду заручена. Це для мене давно було істиною. Якщо батько видасть мене заміж, що станеться з моїм тренуванням? Що станеться з моєю помстою? Що станеться зі мною?