☽⚜☾ Розділ 26 ☽⚜☾

Відчиняю вікно навстіж.

Морозний вітер вривається в кімнату разом зі снігом.

— З днем народження мене, — промовляю пошепки й вдихаю на повні груди.

Тіло, в одній нічній сорочці, вкривають сироти, але я ще не поспішаю зачиняти вікно.

— Мені шістнадцять.

Промовляю знову тихо, наче нагадування для всесвіту і самої себе.

— Залишилось дев’ять років…

До моєї ймовірної смерті… — закінчую вже в думках. Не треба всесвіту це чути.

Та чи витримаю я Вів’єн ще цілих дев’ять років? Я знайома з нею рік і вже ледь стримую бажання прикінчити її якомога швидше.

Чи можливо пришвидшити події? Не моєї страти, звісно. А дій Вів’єн, якими вона вириє собі могилу.

Гадаю, вже зараз можна відшукати докази зародження її планів. Але зараз це вважатимуть не більш як грою чи дівочою юністю-дурістю. Може, її посварять чи замкнуть на домашній арешт з обіцянкою виправитись, адже чогось поганого вона ще не зробила.

Я мушу чекати.

Зачиняю вікно. Кличу покоївку. Бачу, як вона вмить затрусилась, коли увійшла в мою морозну кімнату.

— Панно, запалити камін? — питає вона стурбовано, я ж байдуже зиркаю на дрова та попіл.

— Було б слушно, — відповідаю суворо, наче це й так мало бути зрозуміло, тож вона миттю опиняється біля каміна.

— Підготуй ванну і одяг, а потім іди дізнайся, що робить мій брат, — продовжую, коли спалахує вогонь і покоївка стає рівно.

— Так, панно.

Вона швидко йде виконувати доручення. Тепер слуг вже не дивує наша близькість з Леоном. Якби сказала подібне шість років тому, ніхто не став би навіть виконувати мій наказ, адже Леон нізащо б не відповів.

Закінчивши з приготуваннями, я вже збиралась іти до брата, але мене зупинили.

— Панно, вам надіслали подарунки. Принести їх?

Зиркаю на конверт у руках і зітхаю.

— Так.

Ставлю лист назад на стіл і, всівшись, просто чекаю. Це буде намисто чи браслет? Що цього року надіслав Ксав’є?

Служниця повертається. Я не озираюсь, чекаю, коли поставить подарунок на стіл й знову піде.

Та замість одного тихого стуку лунає два.

Повертаю голову.

На столі акуратно стоїть шкатулка, загорнена у синій оксамит. Це точно від Ксав’є.

А поряд… букет.

Я завмираю.

Не розкішний, не надто пишний, не такий, що кричить про шалені почуття. Навпаки — надто стриманий, але надто продуманий, щоб бути випадковим.

Кілька білих камелій: очікування, чистота помислів і благородство.
Три фіалки: скромність і ніжність.
І посередині блакитна гортензія: символ надії, вірності та глибоких почуттів.

Усе це перев’язано простою фіолетовою стрічкою: ні паперу, ні кошиків, ні оздоб.

— Це від кого? — питаю рівно, але всередині все тремтить.

— Не знаю, панно, — служниця нервово вклоняється. — Посильний не мав гербів і не назвав, хто його відправив.

— Гаразд, дякую…

Вона йде. Я непорушно сиджу, поки кроки в коридорі остаточно затихають. Тепер чую тільки, як божевільно калатає моє серце.

До стрічки прив’язана записка — геть маленька й майже непомітна.

Я тягнусь до картки. На ній усього кілька слів:

«Я ніколи не відвернусь від тебе»

Без підпису.

Я стискаю пальцями тонкий папір.

Це не почерк Ксав’є. У нього літери рівні, менші й стримані. Тут же — гострі, нахилені вбік, великі й з розмахом. І точно не Авеліни, її почерк я впізнаю із тисячі.

Чомусь у грудях стискає.

— Хто ж ти?.. — шепочу.

Я обережно торкаюся холодних пелюсток.

— Навіщо і чому це зробив? — тихо питаю у квітів, ніби вони зможуть відповісти.

І тут думка, різка, мов удар, змушує мене підхопитись на ноги, перевернувши крісло.

Ошелешено дивлюсь на букет та роблю кілька кроків назад, наче від звіра, що міг накинутись на мене будь-якої миті.

Це ж не від неї?

Господи… Чи могла Вів’єн надіслати мені букет? А ця записка тепер здається прямою погрозою…

Дихання скувало.

Букет проклятий? Ні, отруєний? Як слуги могли прийняти його від незнайомця!?

Мої руки тремтять, по спині проходить холод. Нервово ковтаю, намагаюсь пригадати. Чи було таке в книзі? Чи надсилав мені хтось квіти? Хто саме? Це щиро чи жарт?

Значення квітів надзвичайно цінується в нашому королівстві. Цей букет можна описати як: «Ще не час, треба почекати — і ти будеш моєю».

Чи робила Вів’єн подібне?

Не пам’ятаю. Голова болить, але я не можу згадати.

Її подарунки не мали бути приховані. Без імені, без вишуканості та владності. Це не в її стилі — дарувати щось, за що не подякують.

Але якщо це дійсно погроза, тоді цілком можливо. Щоб налякати, збити з пантелику і врешті-решт знищити. Невже вона зрозуміла, що я все знаю про неї? Саме тому це попередження, що мені не перемогти її?

Після її дня народження вона не давала чути про себе. Жодних чаювань чи вечірок. Ані листів, ані запрошень. Не може бути, що вона дійсно все зрозуміла… Вона помітила, що я заступилась за Аві? Вона знає, що ми дружимо?

Ні. Ні.. Ні…

На ватяних ногах підходжу до стола. Не дивлюсь на квіти. Тягнусь по свою скриньку, дістаю з неї списаний аркуш.

Перечитую від початку й до кінця.

Після її дня народження наступна зустріч має бути на весняному балу. Значить, вона мовчала не через те, що щось дізналась. Усе йде правильно.

Але квіти… Їх не мало бути.

— Та пішла вона й ці квіти до біса!

Одним змахом скидаю букет на підлогу, кілька пелюсток розлетілись. Тепер я трусилась не від страху, а від злості. Лють переповнювала мене.

Важко дихаю, щоб заспокоїтись і не розтрощити щось.

Ховаю «план виживання». Беру конверт зі столу й, обійшовши букет, йду з кімнати.

Мчу коридорами, стук підборів утворює ідеальний ритм, змушуючи мене втихомирити нерви.