☽⚜☾ Розділ 25 ☽⚜☾

Розмова з Леоном не відбулася. Наступного ранку покоївка повідомила, що він уже поїхав.

Минуло вже два тижні з того дня, а він так і не повернувся.

Не знаю, чи дійсно в нього з’явилися нагальні справи, чи він просто втік від розмови, бо йому було надто соромно.

Але факт залишається фактом: ця розмова так чи інакше відбудеться, я точно не спущу йому цього з рук. Навіть якщо йому хочеться уникати мене.

З Аві ми більше не бачились. Хоч і листувалися, але про події того дня не згадували.

Тож, поки всі притихли, я знову цілком і повністю присвятила себе тренуванням.

Я помітила, що в мене проблеми з рівновагою. Відчуття опори, яке раніше здавалося природним, інколи підводило, особливо під час різких рухів. Тож ці дні я витрачала саме на це.

Ранкові вправи перетворилися на балансування: то на одній нозі, то на уламках манекена, то на власній упертості. Тоді я переходила до стійки на руках, хоч мої плечі й протестували щоразу, коли я перевертала себе догори ногами. А вже під кінець працювала над переворотами в повітрі й перекатами по землі.

Звісно, після таких «вправ» я виходила з бібліотеки (ну, того, що для інших — бібліотека, а для мене — майданчик для тренувань) вся пошарпана, розтріпана й з таким безладом на голові, що, якби мене побачили слуги, точно вирішили б, що я збожеволіла від навчання.

Хоча, чесно кажучи, це було не надто далеко від правди. Тільки моє навчання не мало нічого спільного з книгами.

Тренування, як і завжди, були чудовим розвантаженням від зайвих думок.

Вів’єн не нагадує про себе.

Леон просто втік.

Ксав’є вже давно не приїздив.

Авеліна, мабуть, досі ніяковіє.

Чи варто мені просто насолоджуватися цією оманою тиші та спокою й не задумуватися про них?

Де ж мої будні в десять років? Коли найбільшою проблемою було тишком прослизнути на тренування, щоб ніхто зі слуг не помітив у мене зброю.

Хотілося б і зараз хвилюватися тільки про це.

Повернутися в час, коли я ще не несла відповідальності за дружбу й радість інших людей. Коли все, що цікавило, — це просто стати сильною, щоб захистити своє життя.

Тож чому так важко тепер? Вони ж не йдуть мені назустріч, чому я маю хвилюватися про те, що не бачу їхніх посмішок?

Годі…

Замахуюся, кидаю кинджал крізь усю кімнату, навіть не прицілюючись. Ідеально в центр, як завжди.

Хапаюся за тканину сукні на грудях, наче це могло зменшити мій дивний біль.

Відколи самотність почала викликати в мене біль? Адже я завжди була сама. Завжди думала тільки про себе. Врешті, взагалі планувала колись утекти та жити як простолюдинка в найвіддаленішому місці від цивілізації. Я ж бо була переконана, що ніхто ніколи не прийме мене такою, як я є. Як тільки дізнаються, що я боягузка, яка орудує мечем, одразу відвернуться від мене.

Але ж у мене є Леон, Ксав’є й Авеліна. Та навіть Дезмонд. Ніхто з них не відвернувся — ба навіть більше, чомусь проявили дивну близькість до мене. Називають мене чудовою та доброю, мужньою й хороброю. Але хіба я така?

Я ж стою й продовжую думати про те, як було добре, поки ніхто з них нічого не знав.

Коли я була сама. Могла тренуватися до скону й не хвилюватися про жодні проблеми інших. Байдуже, що б сталося з королівством: хай би Вів’єн підірвала весь палац чи стала королевою. Чи як би навчався Ксав’є, може, він би й досі не міг навіть утримати дерев’яного меча? Чи як би склалося життя Авеліни — продовжувала б вона ховатися та терпіти всі глузування? Чи залишався б Леон холодним і відстороненим покидьком, якого не хвилюють людські почуття? Чи зміг би Дезмонд вижити, якби його побиття продовжувалися?

Навіщо мені це все? Я ж могла, а точніше — мала, жити тихо й спокійно. Мені не потрібен ніхто…

Розпускаю кулаки. Скидаю шкіряні рукавиці на підлогу. Не буду тут ховатися — я сама із собою. Крокую до протилежної стіни. Дістаю кинджал з мішені. Прокручую його в руці. Це рух, який зазвичай заспокоює.

Холодне лезо ковзає між пальцями, слухняне, знайоме. Я робила це тисячі разів. Тож і зараз прокручуватиму його в руках, поки не вгамую дурні думки.

І навіть не усвідомлювала, коли знову перекинула кинджал з долоні в долоню.

Та цього разу пальці зімкнулися не так. Рух був надто різким. Сила — надто великою. Клинок став ковзким від поту на моїй долоні.

Це все через мій внутрішній бунт.

Те, як падав кинджал, я побачила швидше, аніж відчула жахливий біль у руці. Ловлю руків’я за дюйм від землі, а по пальцях стікають багряні доріжки.

— Чорт… — шиплю, але голос зривається.

Глибше, ніж я очікувала.

Біль миттєво прострілює всю руку — гострий, пульсуючий, нестерпний. Такий реальний, такий несподіваний, що я завмираю на місці. Це геть не той біль, що був у мене в грудях мить тому.

Кров швидко біжить з-поміж пальців. Стікає по долоні й пальцях, капає на підлогу, залишаючи маленькі червоні плями на темному камені. Тепла, густа і яскрава.

Я стою й дивлюся на свою руку так, ніби вона не моя.

Це ж дрібниця. Таке вже траплялося. Я ж не просто так ношу рукавички. Шрамів у мене достатньо. Я завжди забинтовувала, стискала зуби й продовжувала тренуватися далі.

Та зараз… Мене накриває хвиля слабкості, якої не очікувала.

Стискаю кулак і знову шиплю чи радше гарчу. Біль посилюється, але він не страшний. Страшне інше.

Я сама.

Це не свобода, не приємна тиша, не бажаний спокій. А самотність. Справжня. Холодна. Болісна.

Я опускаюся на коліна. Кров залишається на спідниці, але мені байдуже.

Боже… що зі мною? Коли я стала настільки вразливою, що не можу пережити навіть поріз? Коли я встигла стати такою слабкою? Коли ж встигла прив’язатися до інших?

Я не знаю. Не пам’ятаю. Але я більше не хочу сидіти в цій тиші сама.

Підіймаюся. Обережно стискаю поранену долоню, перетискаючи рану тканиною рукава.
Біль трохи відступає, та не зникає.