☽⚜☾ Авеліна ☽⚜☾

«Я закохалась?

Та чи можу я кохати дівчину?

Ізабелла Рейвенморт… лиха, істерична панянка, яка ненавидить всіх й бажає всім смерті.  Вороняча Принцеса – так її називають. Хтось каже, що це тому, що вона бігає за Його Високістю, тому «принцеса» – як глузливе нагадування, що нею вона не є. А хтось вважає, що це тому, що вона зверхня та владна, наче в її очах всі, окрім неї – простолюдини.

Хоч раніше мені не доводилось з нею перетинатись, саме такі плітки я чула про неї. Чи то в академії, чи на сімейних заходах, чи навіть від покоївок. Вона завжди була найпалкішою темою для обговорень. Чомусь її всі зневажали.

Але вона, геть не така...»

Гортаю сторінки щоденника й не можу стримати посмішки.

 «Мене знову обізвали циклопом й сказали, що мені не місце в академії. Я сховалась. Звісно ж, я плакала… Було боляче, нестерпно боляче. Скільки б разів я чула образи, ніколи не звикну.

Мене знайшли. Хіба їм не досить? Зараз будуть ще насміхатись через те, що я плачу… Чого вони мовчать? Насолоджуються моєю слабкістю? — Саме так я думала в ту мить.

Моєї руки торкнулись, я ледь стрималась, щоб не впасти від переляку. Досі ніхто не смів мене чіпати, тільки ображали.

Невже мене зараз вдарять? — Чомусь я була готова отримати удар.

«Краще бити у відповідь, аніж плакати, ховаючись».

Я завмерла. Голос незнайомий. Такий строгий, наче мене відчитують батьки. Але чомусь такий приємний…

Коли я усвідомила сенс слів, підняла голову — було байдуже, що побачать мої сльози, я мала знати, хто це. Але вона вже пішла. Вся в чорному, в неї довге вугільне волосся, як марення серед цих багряних осінніх кольорів. Невже вона?..

Я була така шокована, що не могла вимовити ні слова. Хотілось її зупинити, крикнути «Стій!», чи хоча б подякувати. За що? Просто за те, що не сміялась.

Вона вже увійшла всередину академії. Я стиснула кулаки, руки жахливо тремтіли. Тільки тоді помітила хустинку. На ній вишитий ворон.

Рейвенморт. Це була Вороняча Принцеса.

Сама думка здавалася божевільною та безглуздою. Як я могла ось так зустріти її? Як ця скандальна дівчина з пліток могла допомогти мені? Це абсурд.»

Пам’ятаю той день, як зараз. Хоч минуло вже кілька років, але мить, коли я вперше її зустріла, ніколи не зникає з пам’яті.

Проводжу пальцями по чорнилу, що вже давно висохло. Згадую біль та страх, які відчувала, коли писала це. Та зараз я можу навіть посміятись із цього.
Гортаю сторінки далі. Я роблю це часто. Перечитую свої записи, щоб знову відчути всі ті емоції та переживання, що переслідували мене від знайомства з Ізабеллою.

«Минуло вже пів року. Я все більше думаю про те, що мені просто здалось. Це точно не могла бути вона. Хоча хустинка досі є нагадуванням того, що я таки не збожеволіла й це було насправді.

Чи зможемо ми зустрітись знову?

Ніяково визнавати, але я безліч разів уже приходила на те місце. Сподівалась, що вона знову з’явиться. І я переконаюсь, що це було правдою.

Розпитувала в слуг, що вони знають про неї, якісь чутки чи тому подібне. Хельга сказала, що колись була в маєтку Рейвенморт, і їхні слуги розказували, що бояться Ізабеллу й навіть вважають, що вона насилає прокляття на всіх, хто посміє глянути їй в очі.

Чи справді та дівчина, що залишила мені хустинку, це Ізабелла Рейвенморт? Те, що про неї кажуть, геть не схоже на ту, хто міг би виявити турботу до мене. Тож хто вона насправді?»

Трохи соромно, що я дійсно вірила в ці дурні плітки, коли сама прекрасно знала, що те, що говорять інші, може бути дуже далеким від істини.

Наступний запис – той, з якого я почала читати. День коли я вперше поговорила з нею. День коли я подумала що закохалась. Мій улюблений запис, який можна прочитати й двічі.

«..Але вона геть не така...» - Проводжу пальцем по рядку, на якому зупинилась, й читаю далі з широкою посмішкою.

«Моє серце ще ніколи не билось так швидко! Вона… Ізабелла Рейвенморт… Вона просто надзвичайна! Геть не така як в плітках. Так, може вона й виглядає досить суворо, але насправді вона не погана!

Мої руки тремтять, поки пишу це. Я справді боюсь, що закохалась в дівчину…

Не знаю як це кохати, але раніше ніколи не відчувала подібних емоцій. А саме так описують кохання в романах.

Коли вона сіла поряд мене, коли я почула її голос, здавалось я зійшла з глузду. Я була здивована, навіть вдихнути не могла. А коли побачила її обличчя так взагалі забула про все на світі. Гадаю, в ту мить я б навіть власного імені не згадала.

Вона просто неймовірно гарна.  Я, мабуть, виглядала по дурному. Бо навіть не усвідомлювала як витріщаюсь, поки вона не зніяковіла й спитала чи щось не так. Яка ж я дурепа… Ось так взяла й одразу зіпсувала про себе враження.

Вона, мабуть, не пам’ятала мене, тож я вирішила нагадати, й нарешті подякувати. Я так довго хотіла її зустріти, свідомо шукала її, але я не очікувала що вона настільки мене вразить.

Я дійсно повелась негарно. Ми ж були серед інших дівчат. Я не могла допустити, щоб з неї почали знущатись як і з мене.

Я жахіття, яке не можна показувати іншим. Спілкування зі мною понизить її статус. Про неї й так пліткують, якщо вона спілкуватиметься зі мною, стане ще гірше.

Я не очікувала, що зможу чимось їй віддячити, чи допомогти. Але я відчула дивне збентеження від того, що можу позичити їй свою голку. Звісно подібне не зробить нас подругами, про таке я й мріяти не можу. Але тільки одна думка, що моя річ може стати їй корисною, вже шалено радувала мене.

Вона погано шиє. Може хвилювалась, чи справді не вміє?

Коли мадам Дюпен хотіла зробити їй зауваження, я не знаю що сталось зі мною. Я навіть не пам’ятаю що саме сказала. Це якось вийшло проти моєї волі. Я просто розуміла, що хочу заступитись за неї. Не знаю, звідки в мені взялась така хоробрість. Це так ніяково й лячно…