☽⚜☾ Розділ 24 ☽⚜☾

Дарма говорити, що я не думала про цей день. Чи що не хвилювалась — тим паче. Коли поряд була Аві, я якось трималась. Але чим ближче було до цього дня, тим більше мені здавалось, що це просто божевільна ідея.

Леон не був на віллі. Слуги нічого не знали. Його поява того дня була наче сном — швидко забіг, збентежив нас і зник, ніби цього всього й не було.

Хотілось розпитати його, влаштувати справжній допит. Байдуже, що він сильніший, я б точно не програла жодної дуелі, тільки щоб дізнатись хоча б щось. Що саме він спланував? Куди ми підемо й що робитимемо? Чи справді він не дозволить нам почуватись ніяково?

Знаю, що він точно не зробив би чогось, що зашкодило мені чи Авеліні, але все ж… Сюрпризи й прояв почуттів — не його стихія. Щось може піти не так, і що тоді?

Покоївка закінчила із зачіскою. Вона вклонилась і вже пішла до дверей. Пролунав стукіт. Навіть не дивлячись на неї, я побачила, як вона підстрибнула на місці. Мабуть, вона, як і я, думала, що це хтось зі слуг. Але це був він.

— Сестро, ти готова? — голос Леона змусив глянути на двері.

Покоївка, перелякана тим, що перегородила шлях паничу, знову вклонилась і втекла повз похмурого ворона.

— Привіт, брате, — я підвелася, взяла зі столика маленьку коробочку і підійшла до нього. — Прийми мої вітання.

Він легко всміхнувся й узяв коробку з моїх рук. Я щаслива, що замовила це заздалегідь і мені навіть не довелося виходити з дому. (Ситуація з Дезмондом не мала б більше повторитися).

— Дякую, — одразу її відкрив та дістав мій подарунок. — Допоможеш?

Я скосила на нього погляд. Він це справді робить чи жартує?

— Звісно, — відповідаю на диво спокійно та беру його руку, витягуючи запонки, що вже були на ньому.

Я вигадала це ще після весняного балу, коли узор моїх рукавичок збігся з його кулоном. Тож тоді я подумала, що запонки з таким зображенням теж будуть гарним подарунком. І та крамниця погодилася виконати моє замовлення ще весною.

— Що ти задумав? Скажеш чи ні? — мовила, не підіймаючи погляду, намагаючись правильно закріпити запонки.

— Скоро побачиш, — тільки й мовив, а я відчула, як він знову посерйознішав.

— Ти ж не збираєшся зробити Авеліні пропозицію?

Моє питання його збентежило, він нервово прокашлявся. Ух ти, яка цікава реакція.

— Не сьогодні, — відповів коротко, а я почула, як він важко ковтнув.

Зітхаю і нарешті відпускаю його руки. Здається, впоралась, хоча раніше й не робила подібного.

— Тоді повідомиш, коли, я найму найкращого художника, щоб відтворив цю мить, — я хотіла здатись щирою, але він точно відчув сарказм у моїх словах.

Підняла погляд і побачила, який він нахмурений. Йому не сподобалась моя спроба пожартувати.

— Я хвилююсь за вас двох… Я… я просто не витримаю, коли хтось із вас віддалиться від мене, якщо між вами щось станеться…

Тепер я справді була щирою, навіть сама відчула, як мій голос затремтів. Він якусь мить мовчав, а потім просто погладив мене по голові. І це було замість тисячі слів.

— Ходімо, нам ще потрібно забрати леді Авеліну, — мовив він за хвилину.

Я тільки кивнула. Ми разом вийшли з вілли, а тоді сіли в карету. Ми не те що вдвох ніколи не виходили кудись, ми навіть в одній кареті їдемо вперше. Це дійсно незвично й бентежно.

Їдемо в тиші. Дорога, яку я вже знаю напам’ять, тепер здавалась новою. Це тому, що я разом із Леоном? Чи тому, що я не збираюсь залишатись в Авеліни, хоч і буду під її домом?

Перш аніж я знайшла відповідь, карета зупинилась. Леон в мить ока вискочив надвір. Йому аж настільки не терпиться її побачити?

— Добридень, сер, чим можу допомогти?

Чую голос Тобіаса й тільки тоді усвідомлюю, як це нерозумно зі сторони Леона. Ах, він точно дослухався до моєї поради бути більш терплячим?

Хотілось зітхнути і розчаровано закотити очі, але натомість теж визираю з карети.

Дворецький був напрочуд серйозний. Через те, як змінилось його ставлення до мене, я вже й забула, який він був, коли я вперше сюди приїхала. Помітивши мене, він ледь не посміхнувся, але знову перевів серйозний погляд на Леона.

— Ми домовились з леді Авеліною про зустріч. Могли б ви передати, що ми чекаємо на неї?

Леон не поступався серйозністю, таким тоном він би переконав будь-кого, точніше примусив виконати його прохання, яке без перебільшення звучить наче наказ.

— Звісно, сер. Провести вас до зали очікування?

Брат ще не встиг відповісти, як я його перебила:

— Тобіасе, я з вами. Брате, ти ж залишишся тут?

Було б грубо відповідати замість старшого брата, тому, натягнувши посмішку, вдала, що запитую, хоча було зрозуміло, що він чекатиме надворі. Тепер точно мусить через моє втручання.

— Так, звісно, — відповів він спокійно, хоча з очей летіли бісики.

А ось Тобіас, навпаки, розслабився. Знову цей ніжний батьківський погляд.

— Панна повідомила, що збирається відвідати вас сьогодні. Ми не очікували, що ви самі заїдете по неї, — мовив він, ідучи коридором, який я вже теж досить добре знала й дійшла би навіть без супроводу.

Але коли Тобіас поряд, я ж можу використати це?

— Вона… хвилювалась? Тобто чи поводилась більш дивно, аніж зазвичай? — не певна, чи можна було це питати, але він перший почав розмову.

— Так… вона тричі змінювала зачіску й приміряла з десяток суконь. Панна завжди хвилюється, але цими днями це було особливо помітно, — його голос був стурбованим. — Вона вас дуже цінує, саме тому я розповідаю це, не зрозумійте неправильно.

Точно, коли дворецький розказує щось про своїх господарів комусь чужому, це може дуже погано для нього закінчитись. Я про це не подумала.

— Все добре, я теж дуже ціную її, — не в моєму стилі виказувати прихильність перед кимось стороннім, але не змогла стриматись.

Він тільки посміхнувся, й ми зупинились перед кімнатою Аві. Двічі стукає і відчиняє двері.