☽⚜☾ Розділ 22 ☽⚜☾

Я дома.   

За традицією (за етикетом) збиралась привітатись з батьками.

Цікаво, чи дійшло до вух матінки те що я відвідувала чаювання Вів’єн Вайтре? Мабуть, так. Вона все знає, хоча і вдає що не цікавиться мною. А ще, я досі не говорила з ними після сенсаційного танцю з Гідеоном, тож ця тема яка також могла б піднятись (якби моїм батькам дійсно було цікаво).

Натомість мені повідомили, що в них надзвичайно багато роботи й немає часу на зустріч зі мною.

Ну що ж... Чудово.

Подумаєш, просто пів року не бачитиму батьків, що тут дивного? Хотілось зареготати, згадавши слова однієї з посіпак, про те що бачить батьків всього раз в тиждень, яка бідна та нещасна.

Але для мене заклопотаність батьків означає те, що і Леон точно зайнятий. А мені так хочеться його побачити!

Здається, моя фізична форма погіршилась. Хоча і тренувалась майже щодня, але через емоційну напругу, швидко втомлювалася. Тож хочеться побільше потренуватись разом з Леоном. Все ж, самостійні тренування не зрівняються з дуелями.

А ще мені аж не терпиться влаштувати йому допит та насварити, що він поводився як бовдур з Авеліною. Ну і звісно в мене ж місія: передати йому листа.

Тож бажання побачити його пошвидше було достатньою мотивацією.

Минаючи довжелезні коридори, думаю, чи може бути що наш маєток все-таки більший за королівський палац? Бо мене вже дратує відлуння моїх підборів в цих чорних похмурих стінах.

На розгалужені східної та північної частин, чую ще кроки. А здавалось, що навіть вся прислуга вимерла в цьому місці.

Бачу маленьку дівчинку, що йде з хиткою тацею, яку здавалось, в будь-яку мить впустить.

– Хей, – гукаю її, і вона так лякається, що буквально підстрибує, але дивом втримала тацю.

Як загнана в кут миша, повільно озирається на мене.

Зітхаю гучніше аніж хотілось, відтак підходжу до неї, ступаючи в східну прибудову.

За крок до дівчини, помічаю під ногами кілька крапель чаю. Все ж вона розлила трохи. Зауваживши мій погляд, миттю схиляє голову.

– Ой, вибачте, добрий день, панно. З поверненням, – швидко тараторить, як завчений вірш.

– В Леона хтось є?

На таці дві чашки.

– Його Високоповажність, – знову швидко промовляє.

Отже, батько зараз з Леоном, краще не турбувати їх.

– Коли герцог піде, передай Леону що я чекаю його завтра, треба дещо обговорити.

– Так панно.

Я лишаю її та повертаюсь до своїх володінь.

Біля кімнати зустрічаю кількох покоївок, які досить мило вітають мене з поверненням. Вони знають мене з народження, тож як ніхто інший відчули мою зміну за ці п'ять років. Але приязні точно не відчувають, радше просто спокій. Жодна не стане мені так посміхатись, як слуги у Вайтрес. Але хоча б спокійно дивляться на мене, не уникають і не дратують, а також без хвилювань говорять зі мною. Геть не так, як решта слуг маєтку чи на віллі.

– Принесіть холодної води з лимоном і можете відпочивати, сьогодні досить спекотно.

Вони помітно зраділи дозволу відпочити, однак – не посміхались явно.

Виконавши прохання, дочекалась коли стихнуть їхні кроки. І взялась розбирати скриню з речами. Відклала верхню сукню в сторону. Так, це не найнадійніша схованка, але краще прикрити хоча б одним платтям аніж викладати зброю на сам верх.

Різким рухом вийняла меч з піхов і прорізала повітря. Зловила свій погляд на лезі й продовжила робити випади з мечем.

Якщо батько зараз в братових володіннях, краще не йти тренуватись на вулиці. Хоча Леон запевнив що з жодного вікна не видно того місця і я можу не хвилюватися, що хтось помітить, але краще втримаюсь.

Якби батько побачив мене з мечем, мабуть, спершу б прикінчив Леона, хоч той і його спадкоємець, а потім зігнав мене в заслання, а може б продав піратам, чи работорговцям.

Але я все одно боюсь його менше за матінку.

Вона якби побачила, то одразу на місці, одним тільки поглядом, змусила б мене пошкоджувати навіть про моє існування й мовчки б довела до божевілля та спроби накласти руки.

Продовжую тренуватись і уявляю, як би мала вбити цим мечем саму себе. Чому мій мозок не може думати про хороше? Ще й підкидає такі жахливі думки й уявлення.

А може вони б сказали: "Вау, наша донька така сильна та вміла! Ти наша гордість! Дарма ми нехтували тобою".

Абсурд. Навіть уявити неможливо.

Зітхаю. Стаю інтенсивнішою і швидшою. Годі нити про втому й думати про речі які ніколи не будуть реальні.

Руки тремтять, м'язи палають. Тіло вкриває потом, а з очей течуть сльози.

Чортівня.

В мене є Ксав'є, Авеліна, й Леон. Впевнена що його почуття до Авеліни, не зменшили нашої сформованої близькості. І він чекає нашої зустрічі не менше за мене.

Раптом згадую погляд Тобіаса, дворецького Вайтрес, такий теплий, майже батьківський. Думаю про своїх батьків. Знову. Я знову думаю про те, що змушує страждати.

Годі.

Зупиняюсь. Серце шалено гупало. Долоня навіть крізь рукавичку жахливо пекла, від того як сильно я стискала руків'я.

Потрібно охолонути.

Випиваю дві чашки води за раз. Ховаю меч в піхви. І тепер роблю звичайні вправи.

Стрілки годинника просто мчали, коли я нарешті припинила мучити своє тіло.

Вже підходив вечір, а я розляглась на килимі, намагаючись внормувати дихання.

Живіт скрутило від голоду. Але я так втомилась, що могла заснути просто тут на підлозі, байдуже на фізіологічні потреби.

Та мене повертають до тями.

Стук у двері. І я вмить підхоплююсь на ноги, забуваючи про всю втому. Добре що я заховала меч ще раніше. Тож доказів (окрім мого неприємного запаху) немає.

Поправляю одяг і сідаю на край ліжка, тоді вигукую "Заходьте".

– Вибачте панно, герцог та герцогиня просили вас доєднатись до їхньої вечері.

Важко ковтаю. Я геть не була до цього готова. Довела себе до знемоги й отримала таку звістку. Так це і не питання, а прямий наказ. "Просили доєднатись", а не "сподіваються, що ви прийдете".