☽⚜☾ Розділ 21 ☽⚜☾

Першого дня літа я проспала до обіду. По правді, майже не пам’ятаю, як учора дісталась карети і як потім провела вечір. Здається, я ще пообідала, а потім просто лягла перепочити. Схоже, перепочинок тривав довше, аніж я планувала…

Зустріч з Вів’єн справді витягла з мене абсолютно всю енергію.

Байдуже, я це пережила, тож можна поки видихнути. Завтра поїду до Авеліни й підзаряджусь енергією на всеньке літо.

Жмурюсь сонцю, прочиняю вікно. Вдихаю на повні груди.

– Я житиму…  – промовляю в небо, як вічне нагадування.

Наче чим більше разів я це повторю, тим точніше це справдиться.

Кидаю погляд на білосніжну коробку. Хочеться похвалити себе за те, що заздалегідь підготувала подарунок. По правді, я попросила це купити ще після того, як поїхав брат. Адже того дня на Авеліні були дуже милі стрічки, і я дізналась, що пов’язки вона шиє сама (як і багато всього іншого, мене досі шокує її талант до шиття). Тож вибір був очевидний. Різноманітні стрічки, ленти, мережива, банти, тасьма, які точно стануть їй у нагоді, тим самим порадуючи мої очі, коли вона створить щось красиве.

Переводжу погляд на скриню. Врешті весна добігла кінця швидко. Ще вчора я востаннє потренувалась і нишком пронесла зброю та вже спакувала у скриню, ось вже знову потрібно повертатись у герцогство. У нас з Леоном точно буде нелегка розмова, хочеться розпитати його все, про що він думає. Він так і не надсилав нічого. Хоча я побоювалась, щоб він раптом не з’явився сам. Було б дуже незручно приводити його з собою до будинку Вайтрес.

Насправді, до опівдня я чомусь чекала. Наче дійсно сподівалась на його приїзд. Тоді врешті взяла подарунок і рушила.

Охоронці Вайтрес вже спокійно пропускали мене, тож я вийшла під самим будинком, одразу помічаючи Тобіаса. Він стримано усміхається, але очі такі, наче він побачив рідну доньку після довгої розлуки. (Мій батько ніколи так не дивився на мене, але чомусь асоціація така.)

– Вітаю, леді Рейвенморт, все-таки ви приїхали. – він стримує полегшене зітхання, ніби дуже хвилювався.

– Як я могла не приїхати? – питаю, мабуть, надто суворо, і він одразу випрямляється, наче його сварить господар-граф.

– Ох ні, ми просто здивувались, коли приїхав посильний Рейвенморт без вас… – почав він виправдовуватись, а я німо завмерла.

– Приїхав хто? – питаю шоковано, від чого він розгублюється.

– Що? То це не ви прислали подарунки панні Авеліні? Але посильний точно був з Рейвенморт, він мав брошку з гербом, тож як?..

Не знаю, хто з нас зараз більше шокований – я чи дворецький.

Але відповідь інша – Авеліна.

Вона вийшла на двір, одразу привертаючи увагу, навіть не озвавшись. Вона ніби перелякана, обличчя червоне. Зустрівшись зі мною поглядом, натягує посмішку, але їй точно ніяково. Що ж не так?

І тільки тоді я допетрала…

– Це зробив мій брат, – промовляю майже пошепки, не стільки Тобіасу, як самій собі.

Сподіваюсь, серед подарунків хоча б обручки не було. Інакше він цілковитий телепень. Якщо чоловік і став ще більш враженим, то я вже не звертала уваги. Усміхаючись Аві, підходжу ближче. Відсторонивши коробку, обіймаю її однією рукою.

– Прийміть мої щирі вітання, леді Авеліно, – промовляю урочисто.

– Красно дякую, леді Ізабелло, – відповідає так само формально й тоді тихо хихоче, я разом з нею.

Ми йдемо всередину вілли, чомусь ніяково мовчимо.

Клятий Леон. Міг хоча б попередити мене, що щось планує. Міг хоча б сказати, що саме даруватиме! Соромно питати це в Авеліни, адже по її вигляду це явно щось божевільно непристойне.

Ми проходимо до вітальні, де зазвичай і сидимо. На чайному столику стоїть ваза, в якій просто надзвичайно великий букет червоних троянд. Як цей маленький столик взагалі витримує вагу цього букету?

– Я була дуже здивована… – промовляє Авеліна, помічаючи, як я дивлюсь на квіти. – Спочатку подумала, що це від тебе, й мені стало так ніяково… Все ж це такий великий букет, та ще й червоні троянди… Усі слуги були шоковані. А потім я прочитала листа й стало ще більш соромно… – її голос тихий. Навіть якщо вона жахливо ніяковіє, все одно змушує себе пояснити мені.

– Це від Леона, – не певна, чи мовила я це як питання, чи як ствердження, бо все-таки вже знала відповідь.

Авеліна почервоніла ще дужче – здавалося, що її щоки зараз зіллються кольором з цими трояндами.

Якусь мить намагаюсь все прокрутити в голові, а тоді важко зітхаю. Ну чому в такий хороший день усе мало піти так напружено від початку?

– Вибач, якщо він перейшов межу, якщо написав щось дурне та непристойне. Якщо це тебе бентежить, обіцяю, я добряче його поб’ю, як тільки повернусь додому, і змушу офіційно принести вибачення.

Вона відвернулась від квітів, дивлячись на мене з неприкритим страхом.

– Ні, ні, ні, це зайве. Все… все гаразд… Я була здивована, але нічого непристойного не було, сер Леон був чемним у листі… Це просто дуже несподівано… – спершу вона запанікувала, щоб спинити мене, а далі знову притихла від сорому.

– Все добре? – мовлю так коротко, без жодних уточнень чи пояснень, про що саме питаю.

Але вона зрозуміла. Це узагальнене питання, на яке можна відповісти або коротким «так», або ж «ні» й довго пояснювати, що саме не добре.

– Не знаю, – відповідає вона щиро, зламавши систему двох відповідей, але посмішка свідчить, що все не так погано.

Я зітхаю.

– Це не сотня червоних троянд, але сподіваюсь, тобі сподобається, – на диво легко змінюю тему й простягаю їй коробку, про яку ледь не забула.

– Щиро дякую, Ізо… – промовляє завчену ввічливу відповідь, хоча не дотримується формальностей у самому звертанні.

Її обличчя загоряється цікавістю, але вона спершу проводить мене до софи, де ми зручно вмощуємось. Ставить коробку собі на коліна й одразу відкриває. Бачу її захват і на серці теплішає.

– Яке все гарне! Дякую, Ізо! – вона починає виймати стрічки, оглядаючи їх та мацаючи. – Здається, ця підійшла б тобі, – промовляє й радісно підносить мереживну стрічку до мого лиця, наче приміряючи.