☽⚜☾ Розділ 20 ☽⚜☾

Весна по-дивному тихо та спокійно добігала кінця.

В академії все було нормально, жодних сюрпризів чи несподіванок. Вдома так само.

Ми ще кілька разів бачились з Аві (вона сама дозволила скорочувати своє ім’я), вже без нових знайомств і нападів психологічних травм. Просто в затишку, спокої та веселощах.

Минуло вже понад тридцять днів, як тут був Леон. І ще більше як був Ксав’є.

Мабуть, юного принца я побачу вже восени.

Стосовно брата, мені здавалось, що він зробить усе можливе, щоб знову повернутись та просити про зустріч з Авеліною. Але він нього не було жодного звуку. Мабуть, він все-таки дослухався моєї поради зачекати. Все ж погляд, з яким він прощався з нею, не залишав сумнівів: заради ще однієї зустрічі він був готовий утекти навіть від герцога.

За кілька днів до літа, я отримала листа.

Ах, хотіла б я сказати, що забула про неї, але, на жаль, я чекала, коли ж врешті вона покажеться. Хоч і жевріла надія, що зможу оминути ще одне чаювання з нею і її собачками.

 « Дорога леді Ізабелло,

Прошу вибачення, що так затягнула з запрошенням.

Цієї середи, останнього дня весни, ми влаштовуємо чаювання.

З нетерпінням чекатиму, що ви знову вшануєте своїм приходом та доєднаєтесь, додавши барв цій зустрічі.

Опівдні, коли сонце сягатиме свого піку, ті, хто справді гідні сяяти, зберуться разом.
Адже світло вгорі – не може бути в тіні.

З повагою,

ваша подруга, Вів’єн Вайтре»

Її вміння підбирати слова ніколи не перестане вражати. Хоч моїм тілом проходили мурахи, читаючи цей проклятий лист, я не могла ігнорувати, яка ж вона все-таки розумна. І також надзвичайно підступна.

Адже бути розумним недостатньо, щоб вкладати стільки прихованого сенсу у звичайні слова. Хоч здається, в цьому листі вона навіть не старалась бути таємничою, бо останній рядок кричить пихою та егоїзмом. Але я знаю, що це дещиця того, що ховалось в її думках, коли вона писала ці слова.

Я б воліла пропустити останній день перед канікулами. Навчання й так – формальність. І кожен рік це просто переповідання тих самих речей.

Але все ж… я тут. Слухаю, як старець Візарді зачитує "досягнення" всіх присутніх. Крадькома вимовляє моє ім'я та зачитує відмінні результати всіх тестів, а тоді досить строго оголосив нуль балів за сторонню активність.

Я легко йому всміхнулась, але очі звузила, здаючись ще більш хижою. Що, хочеш, щоб донька герцога хизувалась своїми вміннями весь час, затьмарюючи інших? Та коли настає час вільних (показушних) відповідей, я радію можливості подрімати, поки вчителі зайняті.

В мене шалене бажання кинути академію. Але це знищить репутацію, яку я й так ледь-ледь тримаю стабільною.

Візарді обурено пирхає і читає далі.

Хлопці можуть прогулювати академію чи й кинути її, якщо вже займаються сімейними справами. Дівчата ж можуть це зробити тільки якщо виходять заміж.

А отже, мені доведеться ходити сюди до самого кінця...

Підставляю обличчя сонцю, насолоджуючись його теплом крізь вікно. Насправді намагаюсь вдати, що це просто остання формальність перед спокійними канікулами. І вже за кілька днів я буду дома, зможу спати до обіду, а потім до ночі тренуватись щодня, без жодних турбот.

Але ж...

Професор щось белькоче про побажання на літо. Я його не слухаю.

Стрілки годинника наближаються до опівдня.

Не знаю, чого я хотіла більше: щоб час зупинився і відтермінував мою зустріч з Вів'єн, чи навпаки, щоб пришвидшився, а я пережила цей день і забула про нього.

Всі підіймаються, ввічливо прощаються з професором і також між собою.

Я відчуваю на собі погляд. Дуже проникливий, майже благальний, щоб його помітили, – змушуючи відвернути обличчя від сонця та глянути у відповідь.

Дезмонд. Він серйозний та такий впевнений, наче зібрався виголосити промову. Де ж той наляканий хлопчина, що не міг себе захистити від тих придурків у провулку?

Але він мовчки просто коротко киває. Наче говорячи: "Гарних канікул, до зустрічі восени".

Не знаю навіщо, але пом'якшую свою хижість і теж по дружньому киваю йому, з тими самими німими побажаннями.

Але він мені не друг. Та й не близький взагалі. Просто знає мій секрет. Я ж бо навіть не можу бути певна, що він досі нікому не розпатякав це.

Але в мене дивні почуття. Наче я вирвала кошеня з пащі собак і тепер просто мушу ним опікуватись надалі. Інакше навіщо було рятувати йому життя, а тоді знову викинути?

Дякую Дезмонду, що в останню мить так відволік мене, бо я вийшла з аудиторії й на автоматі рухалась до місця зустрічі.

Інакше я б нервово рахувала кожен крок і те, чи не надто сильно б'ється моє серце. А також знову перебирала б різні варіанти плану й вагалась, чи правильний я обрала.

На дворі, де вже долинав передзвін голосів, я й пришла до тями. Навколо альтанки пишно розцвіли півонії, їхній запах був відчутний навіть здалеку. Вже уявляю, наскільки солодкий та різкий аромат у самій альтанці, де додадуться ще й різносортні парфуми дівчат.

Роблю останній глибокий подих свіжого повітря, не забрудненого інтригами, дволикістю та зверхністю. І нарешті наближаюсь до них.

Вони стихають у міру мого наближення, з очікуванням якогось тріумфу в очах.

– Вітаю, леді, вибачте за запізнення, – промовляю кивнувши головою, і зачіпаюсь поглядом з Вів'єн.

Бррр. Тілом пройшов мороз, хоча на дворі достатньо спекотно. Але я стримала тремтіння й посміхнулась.

Вів'єн зробила те саме.

– Вітаємо, люба Ізабелло, не хвилюйтеся, ви саме вчасно. Здається, у вас точність, як у годинникової вежі.

Вона ширше посміхається і глянула мені за спину.

Легко озираюсь. А й справді, дві стрілки ідеально рівно дивляться вгору.

Одразу пригадую останній рядок листа. Те, що я прийшла так точно до хвилини, змусить її думати, що я цілком і повністю погоджуюсь з її словами.