☽⚜☾ Розділ 17 ☽⚜☾

Нарешті виспалась.

Подумала я, коли сонце залоскотало шкіру. Було незручно повернутись, через те що не зняла плаття перед сном. Але на диво, я дуже добре спала.

Врешті довго не лежала. Скинула всі тісні речі та залишившись в нижній сорочці, приступила до ранкового тренування. Важко називати фізичні вправи тренуванням, відколи тренуюсь з мечем, та все одно так кажу.

Я не тренувалась всього кілька днів, але здавалось тіло вже звикло до лінощів. Та я не шкодувала себе. Стояла в планці поки руки не затрусились, а присідала поки ноги не запекли. Мабуть, не варто було так мучити себе перед чаюванням з дворянками, але це найкращий спосіб зняти стрес. Все одно знаю, що за кілька годин навіть не відчую, що тренувалась. Це далеко не тренування з братом, після яких я взагалі ходити не можу.

Покликала покоївку, щоб приготувала ванну і о диво.

- Доброго ранку, панно. – Мовила вона, дивлячись мені в очі.

Я була такою сонною, що й забула про ту розмову. Тепер не знаю, чи не краще було промовчати. Я ж вже так звикла, що вони всі тут уникають мого погляду. А тут раптом нововведення, яке геть не обдумала.

Думала, чи варто розпитати все про той наказ, але вирішала перенести на майбутнє. Занадто багато пригод на мою бідну свідомість та нервову систему. Я ще не зовсім відійшла від танцю з Гідеоном і його сварки з Леоном під час весняного балу, як вже познайомилась з Вів’єн, так і ще все ці гойдалки з Авеліною через які я навіть спати не могла. Вчорашній день і так був дуже насиченим емоціями та інформацією, а тут ще новина про наказ батька, ні-ні-ні, з цим точно не зараз.

Моя п’ятнадцята весна найбожевільніша за все життя!

Треба зібратись. Адже я вже прибула в академію, а рівно о південь у мене чаювання.

Я ледь знову не розсміялась, коли після першого уроку мій однокласник, як завжди наче ненароком підійшов до вікна поряд мого місця.

- З вами все гаразд? Вибачте за зухвалість, просто ви зазвичай не пропускали навчання…

Дезмонд, хлопець якого я врятувала випадково, через якого про мене ходили жахливі чутки, через якого мене ледь не викрили. Ах, але цей хлопець наче справді непоганий. Власне не пам’ятаю, щоб він хоча б колись пліткував про когось, чи косив на мене погляд як інші.

- Просто потрібно було розібратись з дечим, дякую за хвилювання… - Відповіла стримано, хоча й хотіла повернутись до нього та посміхнутись.

Здається мої три лицарі дружби зіпсували мене і я стала надто м’якою, що вже забуваю про роль хижої ворони. Хоч я і врятувала його, й він наче поклявся мені на вірність, він мені не друг. Та все ж…

- Як ти..? Тобто, більше не чіпляється ніхто? – Я стримала хвилювання в голосі, щоб дійсно не видати своєї м’якості.

- Ні, завдяки вам, в мене почалось нове життя, я надзвичайно вдячний. – Продовжив він як відданий слуга, хоч бери і присягу складай. – Якщо вам коли-небудь буде потрібна моя допомога, я зроблю все що завгодно.

Він це вже говорив, але тільки тепер усвідомила сенс цих слів. Його дійсно можна використати, адже він перед мною в боргу, тож навряд чи зрадить.

- Є дещо… але поки ще рано для цього, чи справді я зможу розраховувати на тебе коли настане час? – В аудиторії нікого, тож я повернулась до нього, зустрічаючись з ним поглядом.

- Так, я чекатиму дня, коли зможу стати вам в пригоді. – В його очах була сталева впевненість, де ж той хлопець який не міг постояти за себе в провулку?

Тільки киваю йому, а в голові намальовується нова гілка плану, яку неодмінно потрібно записати, як тільки повернусь до дому.

Шпигун.

Ще один нудний урок позаду. І зібравши всю сміливість, рушила до місця зустрічі.

Сад на території шостого корпусу, велична альтанка навколо якої різнобарвні клумби. В середині вже четверо дівчат, їхні дзвінки голоси долинають здалеку, а я вже затискаю кулаки від хвилювання.

Я ж витримала під час заходу, коли до того ж хвилювалась про Авеліну, то й зараз витримаю. Хоча зараз атмосфера менш формальна і жодних свідків. Тільки Вів’єн та її посіпаки. Тепер вони не стримуватимуться.

Аромат квітів змішувався з ароматом чаю, коли я наближалась. А ще ближче: різкі парфуми дівчат, які наче намагались перебити запах природи та одна одної.

Вів’єн сиділа в центрі та здавалась королевою оточеною придворними. Гадаю саме так вона і думає про себе, інакше б від цього вигляду не виходило такої аури влади.

- Добридень леді. – Мовила я урочисто та легко кивнула головою.

- Я надзвичайно рада, що ви прийшли, Ізабелло. - Мовила Вів’єн, кидаючи погляд на місце напроти неї, наче для мене приберегли особливе.

- Щиро вдячна за запрошення. – Відповіла досі стримано та сіла.

- Леді Ізабелло, раді бачити вас! – Сказала одна і вже наливала чай мені в чашку.

- Ви сьогодні надзвичайно гарні!

- Ми так чекали сьогоднішнього чаювання!

Почали гомоніти інші дівчата, чиїх імен я вже й не пам’ятаю, та мені було байдуже. Бо я дивилась на Вів’єн і не могла перестати думати про все, що вчора почула від Авеліни. Про те наскільки ж огидна та жахлива ця людина, вбрана в біле як янгол, що ховає під корсетом диявольські крила.

- Рідко коли можна посидіти з людиною, що розуміє баланс між світлом і тінню. Не кожен здатен утримати обидва боки так… граційно. Ізабелло, ви справді та кого так не вистачало нашій компанії. – Далі мовила Вів’єн, чіпляючись зі мною поглядом.

Знову ця ледь помітна хитрість, коли на вустах ідеальна посмішка.

Я мушу тримати себе в руках. – Повторила собі подумки й теж посміхнулась.

- Ви надто мене звеличуєте, Вів’єн, саме ви та, до кого тягнуться люди. – Сподіваюсь моє лице не сіпнулось від огиди, що кажу подібне їй.

Та все ж, я тренувала цю розмову.

- Ах, але ви та хто залишається в центрі уваги не вимовивши і слова, це справді дар. Коли мовчки можна зацікавити навіть тих хто зверху… - Вона притягнула чашку до губ, щоб приховати свої справжні емоції та підтекст сказаного.