☽⚜☾ Розділ 16 ☽⚜☾

Зранку я передала ще одного листа з проханням про зустріч, але відповіді знову не було. Так само як і третього, четвертого та п'ятого дня.

Я не ходила в академію, адже майже не висипалась і почувалась жахливо, хоч і не хворіла.

Я навіть не тренувалась, це вже говорить про те наскільки погано мені було.

Покоївки навіть привели лікаря, без моєї згоди. Але він сказав, що це просто стрес і мені потрібний відпочинок. Уявляю як відреагує матінка, коли їй донесуть про мій стан...

Не відпочинок мені потрібний, а зустріч з Авеліною! Я маю просити її пробачення, інакше помру від мук совісті швидше, аніж мене стратять.

Завтра я маю йти на чаювання з Вів'єн, а я досі не пояснила нічого Авеліні.

Так більше не можна.

Я сіла в карету, прокручуючи в голові все що маю сказати й з чого почати. Я думала про це всі ці дні, але досі не була певна що саме говорити.

Але першою перешкодою став дворецький, який відверто не хотів мене впускати всередину. Звісно я була наївною, вважаючи що найважчим буде розмова з Авеліною, коли мене взагалі можуть не пустити до неї.

- Мені потрібно поговорити з Авеліною. - Повторила я вже втретє, а він все більше хмурився.

- Леді Авеліна не бажає нікого бачити, прошу пробачити, але вам доведеться піти.

Мені було важко дихати, емоції не дозволяли думати свідомо, а тіло не слухалась.

Я вся тремтіла, а очі миттю запекли.

- Я благаю вас... Я схибила... Я мушу побачити її.. благаю...

Вперше і, мабуть, востаннє в житті, Ізабелла Рейвенморт благала про щось у чужинця, звичайного чоловіка без титулу, слугу іншого графства, зі сльозами на очах.

Дворецький знервовано ковтнув, нахмурені брови зігнулись від розгубленості. Він мовчав кілька хвилин, а я намагалась зупинити сльози.

- Благаю… - Протягнула знову і він стиснув губи.

- Гаразд, ходімо... - Врешті мовив і в мене наче впав тягар з плечей.

Але це тільки слуга, я ще навіть не побачила Авеліни, а вже розплакалась та втратила контроль.

Йдучи коридором, я втирала обличчя, приховуючи сліди сліз, хоча мої очі точно залишились червоними. Бо такими вони були вже майже тиждень.

Дворецький зупинився, знову повагався, але врешті постукав у двері та відчинив після дозволу Авеліни.

Її голос, як же я скучила за ним...

- Панно, до вас гостя. - Мовив чоловік і я зайшла за ним.

Її лице завмерло від подиву, коли вона побачила мене.

Але за цим вона шокувалась куди більше. Адже я, як тільки побачила її, побігла до неї та міцно обійняла.

- Вибач мені... - Простягнула я крізь затиснуті зуби, щоб знову не розплакатись.

Дворецький, який не встиг зрозуміти що сталось, мовив тихе "вибачте" і пішов, зачинивши за собою двері.

Авеліна стояла не рухаючись, поки я обіймала її.

- Я не мала цього робити... Я повинна була розповісти швидше...  – Далі тремтячи говорила я, поки емоції продовжували вириватись на волю.

Все що я планувала говорити просто вилетіло з моєї голови, залишаючи тільки тихий шум. Але я ж не можу просто стояти та мовчки обіймати її.

Треба щось сказати. Пояснити. Але як? Що саме сказати?

Що через Вів’єн в майбутньому мене стратять? Що вона насправді зрадниця? Що я тільки вдаватиму, що дружу з нею, але без подробиць? Наскільки багато розповісти? Наскільки адекватно я виглядатиму?

Крізь шум в голові, я почула як швидко б’ється її серце. І чомусь це заспокоїло мене.

Я повільно відпустила її. Не дивлячись на неї, опустила погляд на свої руки.

І тоді потягнула за рукавичку.

Спершу одну, потім іншу. Обидві впали на землю і я протягнула долоні.

- Це сліди від меча. Я мечниця. Я Ізабелла Рейвенморт, донька герцога, леді яка володіє чоловічою силою, для якої тренування з потом і кров'ю легші за шиття. Ховаю свої не дівочі, грубі, поранені руки під рукавичками, тому що мені потрібна сила, щоб захистити себе та інших. Ось мій секрет.

Я не могла наважитись подивитись на неї. В кімнаті стояла мертва тиша. Вже минуло достатньо часу, як я увійшла та накинулась на неї, а вона як завмерла так і досі не рухалась. Якби я не почула її серцебиття та не відчула тепла тіла, подумала б що обіймаю манекен.

Але вона перед мною. Я боюсь побачити її обличчя. Боюсь що вона знову плаче. Плаче через мене.

Я стиснула долоні в кулаки, самій було незвично відчувати свою шкіру та втискатись нігтями в шрами. Я розкрила свій секрет. Не просто розкрила, а й показала своє найболючіше, те що не показую навіть Ксав’є та Леону, які знають мій секрет.

Мої руки - мій найбільший біль та сором. Не знаю, чи зрозуміла вона, наскільки важливим та страшним для мене є показати свої руки. Коли я порівняла рукавички з її пов’язкою, збудувала між нами стіну. А зараз сподівалась цим зруйнувати те, що сама і зробила. Але чи тепер це має значення?

Моє обличчя знову вкрилось сльозами, які капали на землю, на ті самі рукавички які так хотілось підняти та втекти. Але я не можу. Я мушу почути хоча б щось. Хай краще вона мене засміє, скаже в обличчя що не пробачить мені, хай визнає що я не гідна бути її подругою. Так я хоча б матиму відповідь і радітиму що їй насправді не боляче, адже зі своїм власним болем справитись значно легше.

Скільки вже минуло часу? Скільки й ще мені чекати? Скільки й ще мовчати?

- Вибач… я знаю що жахлива егоїстка, але востаннє попрошу дещо… - Хоч я і плакала, але голос звучав на диво спокійно, це тому що я вже заспокоїлась, подумавши що врешті їй не буде боляче? – Скажи, що я не гідна дружби з тобою, тоді я більше не надокучатиму листами та проханнями зустрітись… - Я відчула як нігті роздерли шрам, змушуючи текти кров. Та це взагалі не боліло, і я востаннє промовила: - Просто скажи, що не плакатимеш через мене…

Я не встигла зробити подих після задушливих слів, як її руки підійнялись. Вона нарешті ворухнулась, але що вона робить? Збирається штовхнути мене? Всього секунда і я бачу як повз мої долоні, на землю летить її пов'язка.