☽⚜☾ Розділ 13 ☽⚜☾

Мені кінець. Мені кінець! Мені бляха кінець!

Ах ну звісно, нащо чекати ще одинадцять років до страти, якщо можна вже побити двох синів з невідомих мені родів та понести за це покарання?

До того ж, я навіть не була певна хто швидше мене покарає, їхні чи мої батьки?

Але так чи інакше, з туманною свідомістю я написала Леонові листа, не згадуючи про події сутички. Та відправила посланця до герцогства разом з подарунком.

Я зрозуміла що мої руки тремтять тільки коли слуга, забираючи лист, дивно на них дивився. Ха, я і безстрашна? Де був мій страх в тому моменті? Все скінчилось без травм для мене, але чому мені тільки тепер так страшно?

Ще цього вечора я отримала листа від Авеліни, але почувалась надто жахливо, щоб навіть прочитати його. Тож залишила це на завтра.

Я прокинулась все ще з тремтінням та жахливими атаками тривоги. Але попри це, все одно пішла в академію. Так чи інакше ховатись марно, якщо всі вже про це знають, хай мене одразу покарають і не тягнуть з моїми слабкими нервами.

Шлунок скрутило, коли я зайшла в аудиторію і побачила його. Той самий хлопець, що лежав в тому провулку. Той самий через якого я не змогла стриматись та зіпсувала своє майбутнє!

Він зустрівся зі мною поглядом. По тілу пройшли сироти. Ніхто з однокласників не затримував зі мною поглядів, як і він колись. Тоді чому він продовжує дивитись, навіть коли побачив мої хижі очі?

Я вдала що не помічаю і сіла на своє звичне місце. На його вилиці де був синець, зараз був приклеєний бинт, чому він в такому вигляді прийшов в академію!? Він що божевільний?

Як би я не намагалась ігнорувати ці думки, продовжувала кидати на нього погляд весь урок. Заняття закінчилось і я вже молилась про те, щоб він просто вийшов з аудиторії, дозволивши мені хоч трохи заспокоїтись. Але ось майже всі вийшли, а він досі сидить. Ну чому?

Врешті залишились ми двоє. Невже мені самій вийти і десь сховатись?

І ось він підіймається. Ігнорую, не дивлюсь на нього. Але боковим зором бачу, що він йде до мене. Якого…?

- Можемо поговорити? – Промовляє він тихо, спершись руками об підвіконня позаду мене.

Він спеціально не зупинився поряд, щоб хтось випадково не побачив нас разом. Та це не змінить того, що ті виродки можуть мене здати.

- Навіщо? – Питаю тихо, замість відповіді.

- Хочу подякувати… Я справді дуже, дуже, дуже щиро вдячний… - Він говорив крізь затиснуті зуби, наче міг розплакатись.

- Краще мовчи. Це буде найкраща подяка. – Відповіла я холодно, руйнуючи всю драматичність.

- Я хочу по справжньому віддячити, будь-що, я зроблю що завгодно, ви не уявляєте наскільки важливим це було для мене, простого селюка який звик до побиття та насмішок…

Він продовжив, а я важко дихала, знову напад тривожності огорнув мене.

- Якщо хтось дізнається мені кінець, прошу просто забудь. Вдай що не знаєш мене і далі перешіптуйся з іншими про те, що я зла ворона, як і раніше. – Шепотіла важко, щоб зараз не зірватись.

- «Зла ворона» ніколи б не заступилась за таку нікудишню людину. – Він ступив крок до мене, зазирнувши в мої стривожені очі, сам же був надзвичайно серйозним і впевненим. – Я Дезмонд Врен, клянусь своїм іменем, що до смерті буду вірний вам леді Ізабелло, ви надзвичайна людина і я дуже помилявся вірячи чуткам. Прошу, хоч я і жалюгідний, але ви можете використати мене як забажаєте.

Я гадала, що бентежилась коли мене хвалив Ксав’є, бо вважала це дитячою вигадкою. Не вірила словам Авеліни, коли вона називала мене доброю людиною, бо це просто ілюзія. Але тепер ще й мій однокласник, в якого на очах я жахливо побила двох старших хлопців. Чому ці люди називають мене хорошою та надзвичайною, коли я така страшна?

- Зупинись, досить. Я зрозуміла. Ти людина, май якусь гідність, якщо хочеш бути моїм васалом, спершу почни поважати себе. Тепер зникни, поки нас хтось не побачив разом.

Його очі засвітились німою радістю, але він стримав усмішку, мабуть, його боліло обличчя. Він швидко вклонився, настільки низько як тільки міг.

- Дякую!

Гукнув на останок і повернувся на своє місце, а я ледь стрималась, щоб не вдарити себе. Що зі мною не так!?

⚜

За тиждень, мої страхи справдились. Трохи не так, як я думала, але все одно жахливо.

- Ізабелла Рейвенморт хлопець?

- Я чула що вона побила когось і що в неї просто недівоча сила!

- Кажуть що Рейвенморти просто приховують дикі бажання свого молодшого сина, який одягається як дівчина.

- То вона дійсно хлопець? Бути не може!

- Це вже надто абсурдно! Вороняча принцеса насправді воронячий принц?

- Невже через його кохання до Його Високості кронпринца, вони переодягнули його в дівчину!?

Ось і настав мій кінець.

Я істерично сміялась в душі, коли чула як академією поширюються чутки про мою «трансгендерну» сутність.

Я продовжувала ходити на навчання, навіть попри ці божевільні чутки. Чи мала б я одягатись більш відверто, чи яскравіше фарбуватись, щоб довести свою жіночність? Але тоді б мене прозвали вульгарною шльондрою. Чому моє життя таке складне!?

За тиждень, до мене знову підійшов Дезмонд.

- Фрост і Дрейвен покарані. Це ті самі хлопці, вибачте, я мав швидше все розповісти професорам, не тільки я був їхньою жертвою, вони знущались з більшості дітей баронів, хоч самі сини віконтів. Їх виключили з академії, до того ж звинуватили в розпусканні пліток про вас. На жаль це не зменшить початого, мені шкода що через мене, про вас говорять таке.

Хоч тих хлопців і покарали завдяки свідченням Дезмонда, але як він і сказав - процес запущений, і плітки не зникнуть коли вже почались.

- Не вперше, якось переживу. – Мовила я саркастично і він вклонившись пішов геть.

За кілька тижнів я все ще була на вустах всіх аристократів, але тепер раптом з’явилась нова історія.

- Я чула дуже дивну річ…