☽⚜☾ Розділ 11 ☽⚜☾

Столиця вже вкрилась снігом. Зимові дні минали і після останнього навчального дня, я вже збирала речі, щоб повертатись в маєток.

Ксав’є не приїздив жодного разу цього семестру. Не знаю, чи через те що йому не дозволяли, чи тому що сам більше не хотів. Або ж він так зациклився на нашій останній розмові, що не міг показатись перед мною, поки ще не став достатньо сильним.

Чомусь, про те що він міг комусь розказати мій секрет, я навіть не думала. Я вірила йому. Єдине про що хвилювалась, це те що мені б хотілось ще раз побачити це миле невинне личко, щоб трохи розслабитись та відчути себе вільною та щасливою. Але врешті доведеться вже чекати наступного весняного балу.

З Авеліною я теж більше не бачилась. Я ще не відчувала до неї такої довіри, як до Ксав’є за яким сумувала, чи до Леона якого вже надзвичайно хотіла побачити, навіть якщо він знову доводитиме мене до втрати пульсу. Але дивним чином, чекала кожного листа від неї з нетерпінням.

- Передайте листа до Вайтрес, дякую. – Мовила я, вручивши слузі конверт, перед тим як сісти в карету.

«Шановна леді Авеліно,

Я вже відправляюсь до дому в герцогство Рейвенморт.  В останньому листі ви бажали мені щасливої дороги, дякую. Бажаю вам також спокійного повернення до вашого графства.

Вибачте за мою зухвалість, але прошу призупинити наше листування на час зимових канікул, буде більше розголосу якщо дізнаються про листи між нашими сім’ями. Сподіваюсь на ваше розуміння.

Гарно проведіть час взимку, адже чекатиму на ваші розповіді весною. Старатимусь теж зібрати цікаві спогади, щоб потім поділитись з вами.

До скорої зустрічі.

Ізабелла Рейвенморт.»

Мій останній лист, перед від’їздом був досить жорстоким, але якщо наше листування відбувалась в столиці, коли наші вілли неподалік і листи ми отримували безпосередньо самі, то це не набувало розголосу. Але якщо це відбуватиметься між герцогством і графством, може підійнятись політичне питання, й наша дружба більше не буде таємницею.

Хоч я була певна що моя матінка точно знала, що я відвідувала Вайтрес ще влітку, то відкрито спитала мене про це, вже після мого зимового повернення.

- Ти дружиш з донькою графа Вайтрес? – Спитала вона, звузивши свої лисячі очі.

Батько поряд теж раптом виказав цікавість, глянувши на мене.

Минулого року мене питали за Ксав’є, тепер за Авеліну. Сподіваюсь наступного року не з’явиться ще хтось незапланований. Дружба з ким, невідомо як може вплинути на майбутнє.

- Ми поки тільки спілкуємось, не певна що це дружба. – Я зробила ковток чаю, видаючи байдужість до розмови, тож питань про це більше не було.

Думаю мої батьки досі здивовані, що з академії ще не було жодної звістки про мою погану поведінку чи сварки, за два роки навчання. Вони точно очікували що я довго не потримаюсь, але як завжди, не озвучували своїх думок, все ще не вірячи моїм змінам та тихій поведінці.

Гадаю, вони досі просто очікують коли я зірвусь та зганьблю наш рід, тому бояться видати своє задоволення моїм тимчасовим затишшям.

Тож не випробовуючи зусилля «гри в сім’ю», я пішла шукати того хто є єдиною причиною мого повернення в маєток.

Дивно, але коли я вийшла на двір, крізь засніжений сад, розгледіла його на нашому місці. Він вже чекав на мене, хоча я не попереджала коли повернусь.

Я тихо прокралась, настільки як це могло бути можливим, по хрусткому снігу. Дістала дерев’яний меч, затамувала подих. Коли між нами залишилось кілька кроків я швидко побігла. Вдарила ногою під коліна, щоб збити з ніг, потягнула за плащ та замахнувшись притулила меч до його шиї.

Але замість враження, почула глузливий сміх. Секунда. І я вже лежу в снігу. Як він так легко перекинув мене через спину!?

- Надто гучно та повільно. Розслабилась ще до того як я здався. Це ще не той рівень, сестричко.

Він зухвало посміхався та простягнув руку. Я злісно скосила погляд і встала сама. Завдяки снігу боляче не було, але мокрий одяг дуже неприємно прилипав до тіла. Як же мені хотілось використати лайку в цей момент.

- Навчиш мене цього? Як ти зміг так легко перекинути мене? – Сказала я натомість, бо цікавість та захоплення були більші, аніж гнів за те що він відправив мене в політ.

Він засміявся.

- Ти справді дивачка. – Відповів мені крізь сміх і пішов у сторону маєтку. - Завтра спробуємо. – Кинув в кінці, а я затремтіла від холоду.

⚜

Зимові канікули минули надзвичайно швидко. Вони були коротшими за літні й це розчаровувало, бо ми з Леоном не могли багато тренуватись.

Мої чотирнадцять років, я зустріла з неочікуваним подарунком. Поки не посварилась з родичами в одинадцять років, то отримувала багато подарунків, але останні роки окрім батьків та Леона ніхто не надсилав нічого.  Батьки стабільно дарували скриньки з купою коштовностей, вже багато років поспіль. Брат не зраджував традиції дарувати рукавички, здається цьогоріч вони ще дорожчі за попередні. Але я досі вважаю меч та кинджал найкращими подарунками за все життя.

Але цього року я отримала ще й подарунок від Ксав’є. Він надіслав мені шпильку оздоблену дрібними фіолетовими діамантами, не думаю що він сам її вибрав, швидше за все попросив підготувати подарунок слугам, але зі шпилькою був і лист. Він перепросив за те що не зміг навідатись до мене осінню, й що з нетерпінням чекає нашої зустрічі на балу.

Я тільки уявила з яким милим виразом він писав цього листа і мені вже стало так радісно.

Тож відтоді, я теж чекала бал з нетерпінням.

⚜

Моє чорне плаття мало довгі спадні рукави, прикриваючи всі зароблені рани. Корсет до якого я не звикла, був до божевілля тісним. Обов’язковим були рукавички, що подарував Леон. Моя кравчиня вже давно почала шити рукавички під всі мої плаття, але до балу в мене було прохання, щоб плаття підходило до подарованих братом. А у волоссі шпилька від Ксав’є. І чомусь обов’язково взяла з собою хустинку подаровану Авеліною.