☽⚜☾ Розділ 8 ☽⚜☾

Літо пролітало надзвичайно швидко. Не встигла я це усвідомити, як покоївка спитала скільки речей пакувати на мій від’їзд.

Невже я й справді знову повертаюсь у столицю?

Через роботу Леона, нам вдавалось тренуватись разом тільки раз на тиждень. Все ж, скільки б не тренуватись самій з мішенями та манекенами, це геть не те саме що фехтувати з супротивником. Тож я надзвичайно цінувала спільні тренування, де на кожному я вчилась чомусь новому.

Але зрештою, я знову їду і повернусь в середині зими.

За день до від’їзду, в нас було останнє спільне тренування.

Я тільки прийшла. Ми ще не розпочали, коли він замість дерев’яного меча дістав з-за поясу справжній. Він ходив з ним зазвичай, але біля мене не діставав жодного разу, після того як я впустила його, ще два роки тому.

Він простягнув меч до мене, з суворим поглядом та похмурим обличчям. Я важко ковтнула. Вшанувавши його таким же поглядом у відповідь, міцно вхопила руків’я.

Я тримала його досить легко. В порівнянні з останнім разом, коли я не втримала і секунди, тепер він був наче пір’їна.

Напружила руку і підійняла лезо вгору. Леон рукою вказав на манекен. Я стала в стійку. Відчувала абсолютно кожен м’яз свого тіла, починаючи з гомілок - закінчуючи шиєю. Глибокий видих, спокійне серцебиття. Я замахуюсь та перерізаю солом’яний манекен. Наче розпоровши живіт, з нього посипались нутрощі.

М’язи ниють від напруження. Я настільки щаслива, але чомусь не можу посміхнутись. Опускаю лезо і дивлюсь на брата.

Він зухвало здіймає куток губ.

- Цієї зими я подарую тобі власний. – Промовляє він так спокійно, наче пообіцяв купити ще одну прикрасу для сестрички, в якої їх і так безліч.

Він хоч уявляє що це означає для мене? Отримати кинджал було для мене безмежним щастям. Але отримати справжнього меча - це ж взагалі щось аномально-надзвичайне!

Я не усвідомлювала цього, поки образ брата не поплив в моїх очах. Він підійшов, забрав свого меча, заховав його в піхви, а тоді без зайвих слів просто обійняв мене. Тремтячими руками, я вхопилась за його сорочку на спині, так міцно що здавалось зможу розірвати. Я давно не плакала перед ним. Взагалі давно не плакала так сильно. А що найцікавіше, що це були справжні сльози щастя.

- Вороненя нарешті злітає.

⚜

Я знову попрощалась з батьками і поїхала в столицю. Тепер ще сильніша, ще впевненіша, та вмотивованіша.

Хоч я й пролетіла віллою вмить як справжня ворона, так і не побачивши жодного погляду, я була задоволена своєю аурою. Мій погляд прокляне слуг? Тоді справді так думайте і ніколи не дивіться чим я займаюсь, та як живу.

Чим сильнішою та самостійною я стаю, тим легше мені буде уникнути трагічного кінця.

Не тільки миття та переодягання, я вже й сама справлялась зі своїм волоссям, закручуючи прості зачіски. Я сама прибирала в тренувальній кімнаті, тож навіть до такої роботи вже призвичаювалась.

Якщо принц так і не одружиться зі мною, я просто попрошу герцога Рейвенморта подарувати мені маленьку хатину, десь серед простолюду, можна й подалі від столиці. Якщо батько буде проти, то Леон точно мені допоможе знайти помешкання, щоб в тиші пережити свої двадцять п’ять.

Перші тижні осені були надзвичайно теплі та сонячні. Але потім одного дня погода як похмурніла, то так і не показувало сонця, аж до середини пори.

Не думала що я можу сумувати за сонцем, коли й так більшість часу проводжу в приміщеннях. Але цього дня я не втрималась. Коли яскраве сонечко вперше за довгий час залоскотало очі, сидячи під вікном в академії, то я одразу піддалась чарам природи і вийшла на двір. Я витримала всі погляди коридорами й вже йшла вулицею, все далі віддаляючись від свого корпусу та й від людей.

Всі дерева вкриті різними кольорами, від зеленого, до золотого, до червоного та майже чорного. Природа й справді вражає своєю непостійністю, але, однак й прекрасністю. Жовтий листок впав прямо мені в долоню. Цікаво, що сьогодні мої рукавички були чорними з золотою вишивкою, яка збігалась кольором з листком.

Я легко усміхнулась, але вмить напружилась. Я весь час йшла та шурхотіла листям на землі, тож не чула нічого дивного, поки не зупинилась.

Ледь відчутне сопіння, чи то скигління долинали десь поміж дерев. Уважно придивившись, виявила джерело звуку.

Я несвідомо ахнула, побачивши частину захованого силуету. Це була дівчина, вона присіла за деревом та притуливши лице в коліна, плакала. Але вражена я була геть не через її плач. А через колір її волосся.

Я все життя жила з тим що синій колір монархів найдивовижніший, але хай вибачать мені всі королі, це волосся було просто бездоганним.

Здається навіть сніг не був настільки білим, як волосся цієї дівчини. А коли сонячні промені крізь листя потрапляли на неї, біле волосся здалось просто світиться!

Хоч я й одразу зрозуміла з якого вона роду, але була вражена, адже ніколи раніше її не зустрічала. Ну я мало уваги приділяла іншим аристократам, та все ж знати найвпливовіші родини герцогів та графів повинна була.

Це волосся свідчило про рід, який викликав в мене мурахи від однієї згадки. Але це не могла бути вона. Її волосся точно не настільки білосніжне. То ж хто це врешті решт?

Я зупинилась прямо перед нею. Не знаю, чи вона не почула моїх кроків (що малоймовірно), чи (швидше за все) вдала що не чує.

- Вам досі мало? - Протягнула вона, вдаючи що не плаче, але вийшло погано.

Я не відповіла. Вона ж не до мене це говорила, а до тих хто змусив її плакати, тож навіщо мені відповідати?

Я присіла як і вона. Та геть без стримання, та й без здорового глузду, ну і без найбанальніших манер - оглядала її як дорогоцінну картину. Вона не підіймала голови, тож і не могла знати, з яким враженням я оглядаю її.

Вона стримувала схлипування від коли я підійшла, вона ж не задихнеться через мене? Я, не зводячи з неї очей, дістала хустинку і акуратно вклала в її пальці.