☽⚜☾ Гідеон ☽⚜☾

Якби справа не була терміновою я б нізащо не приїхав сюди...

Герцогство Рейвенморт сповнене для мене різних спогадів, але перш за все… це звісно мала Ізабелла.

Вже кілька років я не приїздив сюди, щоб не натикатись на неї. Хоч їхній маєток не менший за палац, але вона якось завжди мене знаходила, вартувало мені приїхати. Тож вже давно всі наші справи з Рейвенморт, ми вирішували в столиці, щоб хоч якоїсь обмежити цю дитину.

Але останні роки вона надзвичайно тиха... Починаючи з балу який вона пропустила, більше жодного разу не наближалась до мене.

Навіть останнього, хоч я стояв прямо перед нею, і їй було боляче, але вона й слова мені не сказала, не плакала і не благала її врятувати, а разом з тим одружитись. Просто дивилась на мене як на чужинця. Невже вона справді почала дорослішати і тому раптом змінилась? Але хіба можна змінитись, аж настільки радикально?

Та все ж я певен, що вона досі закохана, її погляд наче благав мене пригорнути до себе, але вона стримується. Дивно...

- Ваша Високосте, вітаємо. - Дворецький зустрічає мене при вході та заводить в середину. - Ви навідались раптово, тож герцога зараз немає, він поїхав зранку, невідомо коли повернеться.

- А Леон?

- Сер зараз у своїх володіннях, я проведу вас.

Похмурі коридори здавалась знайомими, але вже забутими, я навіть не можу пригадати коли був тут востаннє.

Дворецький доводить мене до східної частини, ще більш тихої та похмурої. Леон як завжди не любить коли поряд хтось ходить.

- Сер Леоне, до вас прибув Його Високість. - Промовляє дворецький після стуку у двері.

У відповідь тиша.

- Пане?

Нічого.

- Можливо він пішов відпочивати, я сходжу в його кімнату.

Власне з кімнати вийшла покоївка.

- Пана немає? - Питає тихо чоловік, а дівчина вмить схиляє голову, побачивши мене.

- Ні, він вийшов на територію, як завжди наказав нікому зі слуг туди не заходити. - Відповідає вона чітко.

- Чому? - Питаю я, перш ніж це зробив дворецький.

- Сер Леон кілька років тому суворо заборонив наближатись слугам на вулицю між східними та північними територіями, здається він там тренується і не хоче, щоб хто-небудь його відволікав. – Пояснив вже чоловік, з відчутним хвилюванням

- Я сам його знайду, не порушуйте наказ свого пана.

По пам'яті йду до дверей, що виходили на двір. Всього крок, як одразу почув що здалеку долинають звуки ударів.

Леон завжди тренується сам, заборонив сюди ходити будь-кому, тоді чому чутно звук бою? До того ж швидкого та сильного, не потрібно навіть бачити, щоб по звуку дерев'яних мечів це зрозуміти. Герцога немає, то з ким і ще Леон може так напружено тренуватись?

Я тихо крокую стежкою поміж фруктового саду, з кожним кроком удари чутно все сильніше і тривають вони безупинно.

Врешті я перед пустою ділянкою, обладнаною як тренувальну зону. За кілька метрів вже ліс, а поруч і Леон, і звісно не один.

Я миттєво зупиняюсь. А точніше просто шоковано застигаю. Стою та не вірю своїм очам.

Із всіх варіантів, я б навіть з температурою, чи в момент відчаю, ніколи б не назвав того, хто був його супротивником.

Мала Ізабелла. Та сама капризна, зла, пласка, яка не давала мені проходу, істерила за будь-якої дурниці. Зараз стояла з мечем в руці та фехтувала з Леоном.

До того ж, вони були цілком на рівних. По звуку було зрозуміло з якою силою вона вдаряє, але побачити це - щось надзвичайне. Як вона швидко рухається, яка міцна її стійка, які впевнені її очі, як напружуються її тендітні руки. Як в цих тонких дитячих руках, могли ховатись такі м'язи?

Найгучніший удар розрізає повітря і я не знаю яким чином вони не поламали ці мечі.

І знову ж таки... Як це може бути Ізабелла?

Вони зупинились, вона важко дихала, дістала хустинку витираючи обличчя та шию. Леон зробив те саме. Вона настільки його вимотала?

- Брате, сьогодні ти був м'яким зі мною. - Мовить вона, зухвало усміхнувшись.

Я не вірю. Це не вона. Це не може бути мала Ізабелла.

- Сестро, ти тільки повернулась, я не міг дозволити тобі битись на повну силу. - Відповідає він, а я ще більше шокуюсь.

Тобто вони бились не в повну силу? Що в біса тут відбувається!?

Хотілось б зараз закричати, та почути пояснення, але я все ще стояв як закляклий.

- Ти тренувала ліву руку? Думаю ти не забула події весняного балу.

- З мечем все ще важко, але кинджал вже краще влучає. - Вона підійняла поділ спідниці.

Я хотів відвернутись, але вона за секунду дістала з панчохи кинджал і вже опустила спідницю.

Віддала Леону меча, налаштовуючись стала навпроти мішені. Простягнула ліву руку з кинджалом. Замахнулась та влучила в край.

- Звісно мені ще далеко до того, як кидаю правою. - Відповіла вона з відчутним розчаруванням.

- Тренуйся. - Мовив серйозно Леон та погладив її по голові.

Віддав їй меча, а тоді рушив в мою сторону.

Ха, ось мене і викрили, та повернули до стану реальності.

Очі Леона які завжди були суворі і приховували всі емоції, раптом вигнулись від здивування.

- Гідеоне?.. - Почав він вражено, але вмить посерйознішав назад.

Мабуть, моє обличчя було куди більш відвертим.

- Ваше Високосте, вітаю.

Змінив свій тон та вклонився. Різкий звук влучання змушує мене знову глянути на Ізабеллу. Вона стояла дальше від мішені і влучила в самий центр, схоже цього разу кидала правою. Я бачив це, але все одно не можу повірити.

- Ходімо. - Мовив суворо Леон та пройшов повз мене.

На секунду вагаючись, я обернувся та пішов за ним.

Як тільки ми відійшли далі, його голос звучав гучніше, мабуть, там стримувався, щоб нас не почула Ізабелла. Думаю про це і досі не вірю. Чи варто повернутись і перевірити точно?

- Як давно ти там стояв? - Його тон геть не виказував шанобливості, наче я вмить з принца став порушником.