☽⚜☾ Розділ 7 ☽⚜☾

Столична вілла Рейвенмортів була невеличкою в порівнянні з маєтком в нашому герцогстві. Але навіть так, тут було надзвичайно тихо та похмуро.

Ковані ворота з воронами, зустріли мене без привітань. Слуга допоміг занести речі, а кілька покоївок мовчки вклонились мені при вході.

Мої покоївки вже звикли до мого хижого погляду, ці ж навіть не підіймали голови, наче теж знали чутки про те, що мої очі приносять нещастя.

Я важко зітхнула, заходячи у свою нову кімнату. Вона мало чим відрізнялась від моєї кімнати в маєтку, тільки от в мене мої північні володіння були площею як вся вілла, де я могла блукати де завгодно, а тут окрім кімнати все інше не моє.

Якщо в маєтку мене всі зневажали, то тут я просто - ніхто.

Може це і на краще. Але тепер мені ніде тренуватись... Я дістала зі скрині свій кинджал, витягла з чохла, дивлячись як в металі відбиваються мої очі.

Я можу виконувати вправи в кімнаті, але з мечем та клинком не зможу.

Моя рука вже не боліла, тож я стиснувши руків'я лівою рукою, вдавала бій з повітрям. А це й справді важко: володіти обома руками в бою.

Сховала кинджал та впала на м'яке ліжко.

Завтра я стану ученицею академії. Яка дурна трата часу...

Академія для дворян, це просто формальність для заведення стосунків. Саме тому навчання  припадає на 12-19 років, бо це підхожий вік для одружень. А вчитись кожен аристократ може вдома. Також це і показник того з яким рівнем знань приходять юні леді та сери. Неважливо як ти вчитимешся всі роки, головне що покажеш на початку, це напряму впливає на престиж родини.

На мене вже давно покинули всі надії, тож перед від'їздом матінка та батько сказали небагатослівну репліку "Пам'ятай що ти Рейвенморт". Я ж то пам'ятаю це... Але чи пам'ятають вони?

Леон на прощання порекомендував зайти в бібліотеку та знайти якусь цікаву книгу, не думала що він скаже щось таке занудне, але можливо це тому, що поряд були батьки і він не міг видати наш секрет.

Ах, але це не сьогодні...

Ранок майже нічим не відрізнявся від звичайних. Прокинулась до світанку, зробила легке тренування. Вже п'ятнадцять віджимань, та сім хвилин планки. Я й справді стала значно сильнішою.

Покоївки принесли теплу воду та одяг, все ще не підіймали голови, щоб не глянути мені в очі. Вони хотіли допомогти з миттям, але я їх ввічливо прогнала.

Мої руки вже звикли до меча, я тренувалась в рукавичках тож мозолів майже не було, але мені все одно не хотілось, щоб хтось бачив мої "неелегантні" руки. Та я вже й звикла до самостійності.

Мені допомогли тільки з зачіскою, коли чорне легке плаття та чорні мереживні рукавички були на мені. Мабуть, мій чорний прикид лякав слуг ще більше. Як справжня ворона, зібралась до першого польоту в доросле життя аристократки.

Я довго вагалась, чи варто заховати в панчосі кинджал. Врешті залишила дома. Панянки не ходять зі зброєю в академію.

Востаннє глянула у своє похмуре відображення і рушила.

Крізь вікно карети змінювались краєвиди. Столиця завжди асоціювалась тільки з палацом, але насправді тут дуже багато всього. Проїжджаючи повз десятки прихованих брамами вілл, заїхали в саме місто. На вулицях так багато людей, на дорогах карет. Навколо різні магазини та кафе. Люди виглядають живо та радісно. Цвіт вишень літав навкруги, добавляючи барви в цю весняну атмосферу.

Я й сама легко усміхнулась. Може все не так погано? Тут красиво.

Хоча в порівнянні з маєтком тут надзвичайно шумно. Коли це зал палацу і багато людей то зрозуміло, але невже в місті що дня так людно?

Я глянула в інше вікно, маленькі будиночки зникли, а розпочалась широка та довга брама. Величезні стовпи з каліграфічними написами цитат мудреців говорили самі за себе. Ось і нескінченний простір академії.

Ми в’їжджаємо в подвір'я, повз квітучі сади.

Нарешті кучер зупиняється, відкриває двері та допомагає мені вийти.

Навпроти одразу масивні двері входу, навколо арка з квітів та напис "Ласкаво просимо".

- Леді Рейвенморт, вітаємо в академії.

Опустивши погляд з дивовижної арки, побачила перед собою даму середнього віку. Я вшанувала її реверансом, помічаючи як її брови вигнулись в подиві, але обличчя залишалось картонно усміхненим.

- Я керівник вступників, Офелія Розмунд. - Відповіла вона, легко вклонивши голову. - Ходімо, я проведу вас у ваш корпус.

- Дякую. - Кинула я коротко і тільки тепер оглянулась навколо.

Приїздила ще одна карета і з входу вийшла ще одна дама в такому ж одязі як і Розмунд.

В академії є безліч заїздів. Найбільше карет біля заїзду сімей баронів. Я ж донька герцога, мій вхід особливий і найменш людний. Але увійшовши в середину, тиша зберігалась не так довго. Кілька хвилин і коридори наповнюються десятками юних аристократів. Мене вели до корпусу вступників, де всі були мого віку. Я вперше бачила стількох однолітків, вражаюче.

Але я намагалась йти максимально тихо, не оглядаючись по сторонах. Бо й так відчувала на собі погляди. Мій зовнішній вигляд називає мій рід без представлень. Враховуючи що в Рейвенмортів тільки одна донька, яка тиждень тому на весняному балу влаштувала стільки шуму, всі знали що це я. Ізабелла Рейвенморт. Яка за половиною чуток врятувала другого принца, а за іншою сама наразила його на небезпеку.

Звісно я не зламала руку, щоб всім показувати що я постраждала і ходжу з бинтами. Тому більшості звісно подобалась теорія де я лиходійка.

Поки вони не говорять про мене, я зможу стриматись. Якщо посварюся з кимось першого дня, мені точно кінець.

- Ось ваша аудиторія, вітаємо зі вступом до нас.

- Дякую. - Мовила я знову не зовсім щиро і увійшла в середину.

Мої хижі очі швидко знайшли вільне місце на останній парті під стіною. Весь ряд вільний, сумніваюсь що хтось захоче сісти поряд.

Я тільки всілась і вже стримала позіхання. В цю мить мовчазна свідомість Белли прокинулась, з шаленим рванням до навчання. Але моє втомлене тіло бастувало.