☽⚜☾ Розділ 5 ☽⚜☾

За тиждень весняний бал. Брат повернеться в академію і наші спільні тренування припиняться.

А ще, я вперше після пробудження спогадів Белли, і після півтора року з останньої зустрічі, побачу принца.

Мені страшно, але серце калатає ще сильніше, аніж під час тренувань, від очікування цього дня.

Я більше не дозволю собі ганьбитись та бігати за своїм вбивцею. Але я все ще люблю його...

За кілька днів до балу, я дозволяла собі тільки легкі розминки, все ж це головне свято цілого королівства. Мене бачитимуть всі. І знову всі зневажатимуть.

Якщо я ходитиму як привид через втому, на мене точно дивитимуся всі, окрім принца. І мій план зі спроби закохати його в себе, почне рухнути.

А цього дня, сідаючи в карету, всю дорогу думала про те що очікує сьогодні. Насправді я не могла порівняти свою книжкову долю, зі справжніми подіями, адже події до вступу в академію, тобто до моїх дванадцяти, не були описані детально. Згадувалось що і в десять, і в одинадцять я псувала всім настрій, весь час нила за принцом та змушувала покликати його до нас, або відвести мене в палац, а кожного весняного балу я не відходила від принца ні на крок.

Але вже минув рік як все пішло не так, десятий бал я пропустила через лихоманку, протягом року я зблизилась з Леоном, але затихла для всіх інших, замість байдикування старанно вчилась і дуже багато тренувалась. Сьогоднішній мій одинадцятий бал теж не може бути таким як в книзі. Адже події ще не почались розгортатись, а я вже зовсім не та Ізабелла що була раніше. Я значно сильніша, в мене спогади та біль двадцятип’ятилітньої Белли, і  я бачила смерть. Я вже не просто зухвала капризна дитина.

Наша сім’я їхала різними каретами, але на місці вже йшли разом. Щоб пройти до поклону перед королем, мали триматись сім’єю. Головне дотерпіти, виконати урочисту частину, за можливості побачити принца, а тоді тихо втекти, щоб не накоїти біди і тримати себе в руках.

Матінка з батьком попереду, я з Леоном за ними. Крокуємо червоною стежкою з якою так контрастували наші чорні вбрання та такі ж особистості. У величезному залі палацу була незліченна кількість аристократів і здається серед такого натовпу загубитись легше простого, але ні. Дворяни дивом вміють бачити абсолютно кожен крок і розпускати чутки швидше, аніж ти встигаєш перетнути цю довгу залу.

Я дивлюсь прямо, весь час в широку спину батька. Намагаюсь не озиратись, щоб не підвищувати хвилювання. Але ось ми зупинились. Хоч я й розуміла що всього за кілька кроків перед нами королівська родина, я все ще не бачила нікого, відтягуючи кульмінаційний момент до останнього.

Ось я бачу як кланяються батьки, але ледь чую їхні голоси. Також лунає голос короля, який для мене був не більше як нерозбірливий звук. І тільки тоді я усвідомила що це через дзвін в моїй голові, я надто розхвилювалась, здавалось зараз просто відключусь.

Брат приводить мене до свідомості, потягнувши за руку. Аристократичний рефлекс спрацював в мені одразу, тому вшанувавши монарха реверансом, шум в голові стих. Я підвела погляд, король та королева здавались дуже щасливими, їхні усмішки світились як два яскравих сонця. Але якими б сліпучими вони не були, я їх не бачила. Мої очі самі відшукали те чого так прагнуло серце.

Його Високість, Гідеон де Брейвхарт, кронпринц Величного королівства, моє єдине кохання і мій вбивця в майбутньому.

Наші погляди зустрілись всього на кілька секунд, але цього було достатньо щоб моє серце збожеволіло, а думки перевертались не в силі заспокоїтись. Волошкові очі без жодної емоції дивились наче крізь мене, ніби й бачив мене, а ніби й ні.

Він дуже змінився, востаннє я бачила його літом коли мені було дев’ять, а йому п’ятнадцять. Він подорослішав, його зріст був вищим за будь-кого з присутніх, постать виглядала масивно та сильно, риси обличчя стали мужнішими, погляд серйознішим. Він вже не юний принц за яким я могла бігати в догонялки. Він майбутній правитель, чиє серце мені доведеться завоювати.

Не знаю чи помітив він зміни в мені, але й спитати про це не можу. Ще надто рано. Хоч мій погляд став впевненішим, постава рівнішою, я виросла на кілька сантиметрів, набрала пару кілограм м’язів, в мене тільки нещодавно почали рости груди, а фігура ставати більш жіночною. Але я ще дитина, яка поки не може дозволити собі такого союзника як кронпринц.

Тому після реверансу та побажань довгого здоров’я монархам, ми - Рейвенморти прослизнули в натовп гублячись хто куди.

Моє серцебиття не давало думати свідомо, але дивом прокравшись під стіною я змогла дістатись виходу в королівський сад. Різні аромати приємно залоскотали ніздрі, тим самим заспокоюючи мою свідомість. Я без поспіху оминала квітучий сад, віддаляючись якомога далі від егоїзму, лукавства, багатства та розкоші.

Цікаво, чи думає зараз Гідеон, коли я прибіжу надокучати йому? Чи чекає він цього?

Я важко усміхнулась, торкнувшись надзвичайної, прекрасної синьої троянди. Така ж неймовірна та небезпечна як принц.

Його темно-синє волосся стало довшим, а й справді, в книзі згадувалось що пізніше він ходитиме з довгим волоссям яке зав’язуватиме у хвіст. Все ж це правда… Події повільно набирають оберту. До моєї страти ще чотирнадцять років, а я вже помітила відчуженість в погляді принца…

Я опустила руку і різкий біль прорізав мій палець. Лавандового кольору рукавички вкривались кров’ю. Ну за що? Бал тільки почався, а я вже зіпсувала рукавичку і поранила палець. Хоча ранка від трояндового шипа це ніщо, в порівнянні з ранами які ховаються під рукавичками.

Поки поряд нікого можу трохи перечекати тут, тоді якось треба прослизнути до виходу, щоб знайти наших слуг і змінити рукавички. Буде дуже погано якщо хтось помітить кров на моїх руках...

Я тільки обдумувала хід подій, як поряд наче нізвідки пролунав голос:

- Ти поранилась?

Я відсахнулась, вмить повернулась в реальність і стиснула брудну руку в кулак. Як хтось міг підійти настільки безшумно!?