☽⚜☾ Розділ 4 ☽⚜☾

Мій день народження пройшов не весело.

Весь родовід Рейвенмортів та Фоксвордів(звідки походить моя матінка) зневажали мене. Звісно це не було для мене відкриттям, але я яка рік стримувалась від істерик та скандалів, обираючи тихе і мирне життя заради виживання, не змогла стерпіти любих родичів.

Перш за все сімейний стіл, наче спеціально посаджений по дратівливості, бо найтихіші гості сиділи далеко, але балакучі та нестерпні всі, як на підбір, поряд мене.

Максимально ігноруючи іменинницю, тобто мене, почались обговорення пліток, переливаючись у вихваляння досягненнями своїх дітей (чого мої батьки не робили). Але про нас з Леоном все одно говорили інші, незліченно порівнюючи що він справжній Рейвенморт, а я жалюгідна пародія.

Та я стримувалась.

Навіть коли бабуся по лінії Фоксворд прямо сказала:

- Ізабелло ти така тиха сьогодні, ах, минулого року ти стільки істерик влаштувала, невже врешті подорослішала?

Мої руки стискались, завдячуючи шовковим рукавичкам не було видно як випирають вени від злості та сили.

Моя мати нервово відвела погляд та відпила вина, наче не почула сказаного. А батько почав політичну розмову з іншими гостями, теж вдаючи глухого.

Я стерплю. Чим тихішою я буду зараз, тим легше мені буде в майбутньому. Я не збираюсь виправдовуватись чи лестити цьому збіговиську лисів та воронів.

Бо як тільки почну, лишень повиколюю їхні гнилі язики, та ще гірше змушу ненавидіти себе.

Перейшло на політичні бесіди і я заспокоїлась. Коли знову дамочки почали обговорювати шлюбні пропозиції своїх дітей, тихо підходячи до теми, для якої це й починалось.

Тітка маркіза Елеонора, махаючи багряним віялом ледь стримувала їдку посмішку, скосивши на мене зневажливий погляд.

- Може й добре що Його Високість ще не погодився на заручини з нашою Ізабеллою, хтозна, щоб стало з королівством...

Глибокий вдих, ще глибший видих. Тримайся. Спокійно.

Але я розуміла що вже на межі, якщо ця змія скаже ще бодай слово про принца і мене, я шпурну в неї виделку.

Я рік стримувала бажання зустріти принца, а ця відьма сміє щось говорити про наші заручини. Але вона тихо сміючись більше нічого не сказала. Кілька інших дамочок теж не приховували сміху.

Очі матінки палали, але вона мовчала. Батько прикипів поглядом до келиха, наче вперше його побачив.

Руки Леона стислись як і мої, але заступатись за мене не буде ніхто. Бо я й сама це добре вмію. Але я ж вирішила більше цього не робити...

Та перш аніж я щось відповіла, озвався барон Фредерік, брат мого батька, який досі не визнає його гідним титулу герцога, а останні роки ще й висуває свого сина як наступника замість Леона:

- Не знаю як королівська родина, але й герцогство Рейвенморт під загрозою з надто м'яким наступником.

Ой, дядьку, шкода що ви це сказали.

Зневажати мене це одне, але лихословити на Леона, якого я визнала найкращим братом у світі, я не дозволю.

Мій стілець різким дратівливим звуком посунув тишу. Я підірвалась на ноги та зі всієї сили гупнула долонями об стіл. Посуд задзвенів, на мої рукавички потрапили краплі напою. Всі завмерли, дивлячись на мене.

- Дістали вже. - Максимально отруйно та зі зневагою прошипіла я, скосивши на кожного по черзі хижий, повний злості погляд.

Мої геть не дитячі очі палали люттю та ледь не жагою до вбивства.

- Стуліть свої егоїстичні пельки, всі ви! - Я проціджувала слова крізь зуби, але в кінці все ж зірвалась на крик.

- Якщо для вас Рейвенморти — лише тема для насмішок, тоді вам тут не місце! — Вигукнула я, майже задихаючись від злості. — Ви зневажаєте не мене, ви зневажаєте наш рід!

Я рвучко штовхнула стілець і пішла з-за столу, навіть не глянувши на батьків. Хай думають, що хочуть. Вони самі обрали мовчання, якщо заступились б вони, мені не довелось знову влаштовувати "дитячу" істерику. Яка є нічим більшим аніж спробою захистити честь та правду.

З того вечора весь родовід Рейвенмортів та Фоксвордів остаточно записав мене в розділ «зневажати мовчки». Але мене це вже не хвилювало.

Сидячи перед дзеркалом і самостійно знімаючи прикраси, мене все ще трусило від злості. Я чекала коли в кімнату увірветься матінка і почне читати нотацію що "донька герцога не має так поводитися".

Але коли у двері постукали, в кімнату увійшов Леон. Колись я й уявити не могла, щоб він зайшов в мою кімнату, а тепер це вже в третє. До того ж він був тут тільки вчора.

Я скоса глянула на нього і далі продовжила розпускати зачіску, наче ігноруючи його присутність.

Він мовчки підійшов та дістав з коси шпильку яку не помітила, і акуратно поставив на столик поряд з іншими.

Я рвано продовжила тягати своє волосся, та потім просто роздратовано зітхнула.

- Зараз твоє мовчання аж ніяк не миле. - Врешті сказала я, опустивши руки, залишаючи на голові суцільне гніздо.

- Як і твоя істерика. - Відповів він на диво спокійно і одразу продовжив, більше не граючи в мовчанку. - Але ти молодець.

Я завмерла. Вся злість в мить щезла. Мій брат похвалив мене за те що я зірвалась і нахамила родичам?

- Що?.. - Перепитала я невпевнено.

- Я давно не бачив, щоб обличчя дядька так палало від сорому і злості, молодець. - Продовжив він весело, чим ще більше мене вразив.

- Хіба ти не маєш мене насварити за ганебну поведінку і що я розчарування Рейвенмортів?

- Маю, але не хочу. - Відповів він вперто, наче сперечався зі мною. - Знаєш...ми тінь корони. Тіні не потрібна слава, визнання чи похвала. Тому ми мовчимо, не важливо, що нам говорять. Але ти завжди відстоювала себе. А я тільки тепер зрозумів, що насправді ти хвилювалась про батьків та репутацію роду, а не про себе саму. - Він дивно засміявся, не весело, а швидше іронічно. - То ось чому ти боїшся...

Відповів він сам собі, на питання, яке задав в цій кімнаті минулого року. То ось як він сприйняв мою поведінку...