☽⚜☾ Розділ 4 ☽⚜☾

Мій день народження пройшов невесело.

Весь родовід Рейвенмортів та Фоксвордів (звідки походить моя матінка) зневажав мене. Звісно, це не було для мене відкриттям, але я, яка рік стримувалася від істерик та скандалів, обираючи тихе й мирне життя заради виживання, не змогла стерпіти любих родичів.

Перш за все — сімейний стіл, наче спеціально складений за принципом дратівливості: найтихіші гості сиділи далеко, а балакучі та нестерпні всі, як на підбір, — поряд зі мною.

Максимально ігноруючи іменинницю, тобто мене, почалися обговорення пліток, що переливалися у вихваляння досягненнями своїх дітей (чого мої батьки не робили). Але про нас із Леоном усе одно говорили інші, незліченно порівнюючи, що він — справжній Рейвенморт, а я — жалюгідна пародія.

Та я стримувалася.

Навіть коли бабуся по лінії Фоксвордів прямо сказала:

— Ізабелло, ти така тиха сьогодні. Ах, минулого року ти стільки істерик влаштувала. Невже врешті подорослішала?

Мої руки стискалися. Завдячуючи шовковим рукавичкам, не було видно, як випирають вени від злості та напруги.

Моя мати нервово відвела погляд і відпила вина, наче не почула сказаного. А батько почав політичну розмову з іншими гостями, теж удаючи глухого.

Я стерплю. Чим тихішою я буду зараз, тим легше мені буде в майбутньому. Я не збираюся виправдовуватися чи лестити цьому збіговиську лисів та воронів.

Бо як тільки почну, то лише повиколюю їм гнилі язики, чим ще гірше змушу ненавидіти себе.

Розмова перейшла на політичні бесіди, і я трохи заспокоїлася. Та от знову дамочки почали обговорювати шлюбні пропозиції своїх дітей, тихо підходячи до теми, заради якої все це й починалося…

Тітка – маркіза Елеонора, махаючи багряним віялом, ледь стримувала їдку посмішку, скосивши на мене зневажливий погляд.

— Може, й добре, що Його Високість ще не погодився на заручини з нашою Ізабеллою. Хтозна, що сталося б із королівством…

Глибокий вдих. Ще глибший видих. Тримайся. Спокійно.

Але я розуміла, що вже на межі. Якщо ця змія скаже ще бодай слово про принца і мене — я шпурну в неї виделку.

Я рік не дозволяла собі навіть думати про принца, а ця відьма сміє щось говорити про наші заручини. На щастя вона, тихо сміючись, більше нічого не сказала. Кілька інших дам теж не приховували сміху.

Очі матінки палали, але вона мовчала. Батько прикипів поглядом до келиха, наче вперше його побачив.

Руки Леона стиснулися, як і мої. Але заступатися за мене не буде ніхто. Я й сама це добре вмію. Та я вирішила більше цього не робити…

Перш ніж я щось відповіла, озвався барон Фредерік, брат мого батька, який досі не визнає його гідним титулу герцога, а останні роки ще й висуває свого сина як наступника замість Леона:

— Не знаю, як королівська родина, але й герцогство Рейвенморт під загрозою з надто м’яким наступником.

Ой, дядьку… Шкода, що ви це сказали.

Зневажати мене — це одне. Але лихословити на Леона, якого я визнала найкращим братом у світі… Цього я не дозволю.

Мій стілець різким, дратівливим звуком розрізав тишу. Я підірвалася на ноги та з усієї сили гупнула долонями об стіл. Посуд задзвенів, на мої рукавички потрапили краплі напою. Усі завмерли, дивлячись на мене.

— Дістали вже, — максимально отруйно та зі зневагою прошипіла я, скосивши на кожного по черзі хижий, повний злості погляд.

Мої геть не дитячі очі палали люттю та ледь не жагою до вбивства.

— Стуліть свої егоїстичні пельки, всі ви! — я проціджувала слова крізь зуби, але в кінці все ж зірвалася на крик.

— Якщо для вас Рейвенморти — лише тема для насмішок, тоді вам тут не місце! — я майже задихалась від злості. — Ви зневажаєте не мене, ви зневажаєте наш рід!

Я рвучко штовхнула стілець і пішла з-за столу, навіть не глянувши на батьків. Хай думають, що хочуть. Вони самі обрали мовчання: якби вони заступилися, мені не довелося б знову влаштовувати «дитячу» істерику, яка є нічим іншим, аніж спробою захистити честь і правду.

З того вечора весь родовід Рейвенмортів та Фоксвордів остаточно записав мене до розділу «зневажати мовчки». Але мене це вже не хвилювало.

Сидячи перед дзеркалом і самостійно знімаючи прикраси, мене все ще трусило від злості. Я чекала, коли в кімнату увірветься матінка й почне читати нотацію, що «донька герцога не має так поводитися».

Але коли у двері постукали, до кімнати увійшов Леон. Колись я й уявити не могла, що він зайде в мою кімнату, а тепер це вже втретє. До того ж він був тут лише вчора.

Я скоса глянула на нього й далі продовжила розпускати зачіску, ігноруючи його присутність.

Він мовчки підійшов та дістав із коси шпильку, яку я не пропустила, і акуратно поклав на столик поряд з іншими.

Я рвано продовжила тягнути своє волосся, а потім роздратовано зітхнула.

— Зараз твоє мовчання аж ніяк не миле, — врешті сказала я, опустивши руки, залишивши на голові суцільне гніздо.

— Як і твоя істерика, — відповів він на диво спокійно й одразу продовжив, більше не граючи в мовчанку: — Але ти молодець.

Я завмерла. Уся злість у мить щезла. Мій брат похвалив мене за те, що я зірвалася й нахамила родичам?

— Що?.. — перепитала я невпевнено.

— Я давно не бачив, щоб обличчя дядька так палало від сорому й злості. Молодець, — продовжив він весело, чим ще більше мене вразив.

— Хіба ти не маєш мене насварити за ганебну поведінку й за те, що я розчарування Рейвенмортів?

— Маю, але не хочу, — відповів він уперто, наче сперечався зі мною. — Знаєш… ми — тінь корони. Тіням не потрібні слава, визнання чи похвала. Тому ми мовчимо, байдуже, що нам говорять. Але ти завжди відстоювала себе. А я тільки тепер зрозумів, що насправді ти хвилювалася про батьків та репутацію роду, а не про себе саму.

Він дивно засміявся — не весело, а радше іронічно.

— То ось чому ти боїшся…

Він відповів сам собі — на питання, яке поставив у цій кімнаті минулого року. То ось як він сприйняв мою поведінку…