☽⚜☾ Розділ 3 ☽⚜☾

Він прийшов. Все ж це означало згоду.

Я вже розімнулась, почала бігати й гадала, що він врешті не прийде. Але коли після десяти хвилин бігу зупинилась, важко дихаючи, то почула його голос.

— А й справді тренуєшся, — сказав він не то вражено, не то зухвало.

Я підстрибнула від неочікуваності. Як довго він споглядав? Чому одразу не сказав, що прийшов?

Він підійшов ближче, я дістала хустинку, щоб витерти піт з обличчя та шиї.

— Як давно ти бігаєш?

— Десять хвилин, — відповіла я, внормувавши дихання.

— Не сьогодні. Взагалі. — Його погляд став гострішим, він оглядав мене з ніг до голови.

— Шістдесят днів.

Його брови на долю секунди здійнялись і знову нахмурились.

— Тільки бігаєш?

— Ні. Вночі бігаю, зранку виконую вправи.

— Які?

Я на мить подумала, а тоді швидко впала до землі. Перед Леоном потрібно зробити якомога більше.

Два віджимання зробила швидко і чітко, третє — вже повільніше, четверте — ледь-ледь, п’яте — руки затремтіли, і я здалась.

Встала на ноги й глянула на брата. Він знову оглянув мене на повний зріст.

— Вражає, панночко, — мовив, почухавши підборіддя, наче думав про щось складне.

Тоді опустив руки до поясу й дістав меча. Не вагаючись, простягнув мені.

А я натомість вагалась. Невпевнено простягнула руки, готуючись перейняти зброю.

Глибоко видихаю і важкий метал впиняється в мої малі долоні. Мої очі розширюються. Я не очікувала цього. Не минуло й секунди, як я випустила меч, і він з гучним дзвоном вдарився об плитку.

Я не на жарт злякалась, підняла очі, повні страху, на Леона. Він був серйозний. Втомлено видихнувши, присів та підняв меч.

— Ти заслабка. Коли втримаєш меч, тоді я погоджусь тебе тренувати.

Він піднявся, а моє серце сходило з розуму від страху, сорому та розчарування. Я опустила голову, кусала свої губи й знову відчула велику братову долоню на своїй голові.

— Продовжуй у тому ж дусі, я перевірятиму.

Він навіть не уявляє, що щойно зробив з моїм дитячим серцем цими словами. Я підняла на нього погляд. Мої очі блищали радістю, і я не змогла стримати широкої усмішки.

— Добре, братику! — мовила я по-щирому щасливо.

І можу закластись батьківським титулом: мій старший брат, Леон Рейвенморт, серйозний та суворий спадкоємець воронів — зашарівся!

Він швидко обернувся, але я встигла помітити цю невластиву йому реакцію. Все ж посмішка для мене теж не властива емоція. Тож це було 1:1.

І брат пішов геть, а я, переповнена ентузіазмом та енергією, продовжила бігти.

⚜

Дні спливали непомітно, але нелегко. Літні спекотні ранки були важкими для тренувань.

Але я продовжувала. Окрім мотивації у вигляді довгого життя, в мене була підтримка старшого брата. Я не можу осоромитись перед ним. До наступного разу я стану сильнішою.

Я вже спокійно робила шість-сім віджимань. Планка — близько трьох хвилин. Бігала по п’ятнадцять хвилин за раз і по годині загалом. Окрім брата, ніхто так і не дізнався про мої тренування. Хоча покоївки помічали мою дивну втому та мозолі на ногах і руках. Але я списувала все на гормональні зміни, те, що я просто дорослішаю й багато вчусь.

Здається, я обрала правильну стратегію.

— Тільки не кажіть матінці, я хочу її здивувати вміннями, коли стану кращою, — мовила я по-дитячому щиро, але з хижацьким поглядом.

Гадаю, так вони не проговоряться, а я уникну допиту герцогині якомога довше.

Сорок п’ятого дня літа я знову зустріла Леона. Точніше, він навідав мене опівночі в саду.

Він знову нишком споглядав, а коли я спинилась, щоб відпочити, показався.

— Тобі ще багато працювати. Продовжуй, — мовив він, наче ненароком, і одразу пішов.

Він не хвалив мене, але я й не чекала. Адже мовчання гордого ворона куди гучніше за похвалу. І це радувало мене значно більше за критику, на яку я чекала.

Він приходив нечасто. Наступного разу — в перші дні осені. Леон був випускником академії, а це означало, що, можливо, я не побачу його аж до зимових канікул.

Дивом він прийшов не вночі в наше домовлене місце, а в обід, буквально викравши мене із занять історії.

— Матінка розгнівається, якщо вчитель їй доповість, — відповіла я строго, йдучи за братом по коридору.

Він зухвало усміхнувся.

— Ні, я з ним про все домовився.

— Тож куди ми?

— Зараз побачиш, — мовив він, і, здавалося, на цьому розмова закінчена, але, озирнувшись, продовжив: — Як твої успіхи?

Його голос став серйознішим.

— Я продовжую в тому ж темпі… Найважче для мене не біль чи втома, а переконувати покоївок, що мені не потрібен лікар.

Леон знову посміхнувся.

— Все ж ти панночка. Коли стала на цей шлях, то мусиш терпіти подвійне життя, — вперше почула повчання, чи то радше пораду від брата.

І чомусь я знову відчула прилив мотивації.

— Прийшли, — мовив він, коли ми вийшли на східну територію маєтку.

Власне тут, на початку весни, я побачила його за тренуванням.

Тільки хотіла спитати, для чого він привів мене сюди серед білого дня, як у мій бік ніби нізвідки полетіла палиця. Не знаю, яким дивом, але мені вдалось її зловити.

— Реакція непогана, сестричко.

— А якби я не зловила? Ти б мені обличчя пошкодив! — огризалась я по-справжньому злісно.

Все ж мозолі я ще можу приховати, але поранене лице — навряд.

Він пхикнув.

— Я був упевнений, що після пів року тренувань ти мусиш спіймати. Чи я переоцінив тебе? — його чорні очі набрали хитрого вигляду, трохи нагадуючи мамині.

Я все ще злісно дивилась у відповідь. Навіть якщо він був упевнений у моїй силі, і це мене неймовірно радує, я не могла не думати про небезпеку, яка чекала.

— Наступного разу кину справжній, тож тренуйся ще більше, — додав він, і я тільки тепер глянула, що це було.