☽⚜☾ Розділ 2 ☽⚜☾

Минуло кілька днів, перш ніж сили повністю повернулись до мене. А це означало, що потрібно починати.

Хай що, але я більше не могла лежати, чекаючи смерті.

Перш за все я маю стати сильнішою. Щоб, у разі чого, дати відсіч усім зрадникам.

Саме тому ранок одинадцятого дня весни почався з упору лежачи.

Я пропустила королівський весняний бал через лихоманку. І насправді дуже цьому раділа. Адже, пригадуючи події книги, кожен королівський бал перетворювався на догонялки за кронпринцом.

Отже, цьогоріч мені вдалося уникнути роздратування принца, тому я вважала це плюсиком у карму.

Мої руки витримали близько сорока секунд. Що, на мою думку, є доволі непогано.

У моєму світі немає таких слів, як «фітнес», але завдяки Беллі, яка хоч і не могла займатися спортом, зате любила дивитися спортивні шоу, тепер я знаю, як тренуватися самій, без сторонньої допомоги.

Наростити м’язи було моєю основною ціллю. Присідання, відтискання від столу, стрибки на місці, вправи на прес, руки, ноги. Я намагалася повторити все, що коли-небудь бачила. Точніше бачила Белла.

І вже за пів години почувалася вичавленою, як лимон. Відносно відчуттів, що мені передалися разом зі спогадами, я вважала себе неймовірно сильною зараз. Все ж Белла інколи не могла навіть склянку з водою втримати, що вже казати про фізичні навантаження. Але, знаючи, на якому рівні чоловіки, які тренуються мало не з народження, я розуміла, що дуже слабка.

– Панночко, вам знову погано? – занепокоєно спитала покоївка, зайшовши в кімнату.

Мабуть, моє дихання було надто важким, а божевільне серцебиття чула не тільки я.

– Ні… я просто гралася… – мовила я втомлено і хустинкою протерла мокре від поту чоло. – Підготуй ванну й одяг, я хочу вийти на двір.

На диво, після кількох хвилин я вже відпочила й була готова продовжувати випробовувати своє тіло. Але замість тренувань я весь день блукала околицями саду та територією маєтку. Усе ж ходьба – один із найлегших видів спорту, який, як виявилося, дуже корисний для будь-кого.

І вже наступного ранку я пошкодувала про свою витівку.

Мене боліло все. Абсолютно все. Кожен м’яз тягнув і нагадував про себе. Тож цього дня, окрім годинної прогулянки, я більше не була здатна ні на що.

Третього дня я все ще відчувала біль, але змогла трохи потренуватися.

Планка на п’ять секунд більше. Якщо я й надалі підвищуватиму силу таким темпом, то за рік зможу встояти цілих пів години? Це ж неймовірно!

Такий незначний результат, навіть при болю та втомі, дуже мотивував продовжувати в тому ж дусі.

За тиждень, намотуючи кола територією, я почувалася неймовірно енергійною. Скоро вже вечеря, і хоч у нас не заведено їсти разом, я все одно дуже здивувалася, коли побачила свого старшого брата, який тренувався з мечем, навіть не плануючи зупинятися.

Я просто застигла, споглядаючи, як він рухається. Як швидко й упевнено керує клинком, наче це частина його самого. Який гострий його погляд, навіть попри те, що вени на шиї та руках набухли від утоми. Як піт вкриває його білосніжну шкіру, а чорне волосся розлітається при кожному русі.

Я давно його не бачила. Здається, востаннє ще взимку, на моєму дні народження.

Він такий дорослий і такий… крутий! Чому я раніше не помічала, який дивовижний мій брат?!

Мабуть, тому що в нашій сім’ї кожен сам по собі. І я ніколи не була близькою з ним.

Усвідомила, що не рухалася надто довго, коли тіло вкрило раптовим холодом. Я здригнулася, через що й видала себе.

Він зупинився, його плечі високо здіймалися від важкого дихання, а чорні очі глянули в мій бік.

Я вражено хапнула повітря. Він виглядав таким злим, що я була ладна вже на колінах просити вибачення або тікати з усіх ніг, але це навряд чи вийде. Я сама винна, що зайшла на його територію.

– Брате… добрий вечір… – мовила я швидко, а його погляд враз змінився.

Він більше не хмурився, а в чорних очах блимнула радість чи радше насмішка.

– Привіт, сестричко, – відповів він, легко всміхнувшись, заховав меч у піхви й підійшов до мене. – І чому панночка гуляє так пізно на самоті?

Спитав він, грайливо вигнувши брови, які мить тому так лячно хмурив.

– Брате, ти виглядав вражаюче… – сказала я щиро, бо він справді зачарував мене.

На що побачила спантеличення на його обличчі, а тоді пролунав гучний сміх.

– Невже юна леді Ізабелла Рейвенморт зацікавилася фехтуванням? – мовив він ще більш зухвало, наче випробовував мої нерви.

І хоч я справді вмить запалилася й уже хотіла почати істерику, все ж стримала себе.

Стриманість – ще одна мета задля виживання. А тим паче щойно в мене з’явився новий план.

– Брате, а ти б міг… – почала я, але в ту ж мить зупинилася. Ні, я ще надто слабка, щоб просити його вчити мене фехтування. – Ні… нічого… забудь. Гарного вечора.

Його брови вигнулися від зацікавлення. Але я вже зібралася піти.

– Здається, ти змінилася… – мовив він мені в спину.

Через що я скоса глянула на нього, а він знову посміхнувся.

– Ні, помилився, все ще такі дитячі злі очі.

– Я теж помилилася. Ти не вражаючий, а все такий же зухвалий павич!

– Сонечко, ми ворони, а не павичі. Ах, колись ти подорослішаєш, мабуть…

Я мало не кипіла всередині, але все ж просто розвернулася та пішла до маєтку, відчуваючи їдку усмішку брата навіть спиною.

Він справді єдиний, кого я могла б попросити про допомогу. Але поки він не визнає мене вартою його уваги, я маю продовжувати.

Я прокрутила пасмо вугільного волосся між пальцями. Ми ворони. Він правий. Йдучи коридорами маєтку, я глянула на розписані стіни. Ворон – символ нашого герцогства, славетний птах, що ховається в тіні й усіх лякає.

‎‎В тіні... А й справді.

Сорокового дня весни, коли все навколо пашіло квітами та зеленню, я щоночі прослизала в сад і замість ходьби бігала. Так, щоб ніхто не бачив. Тепер я жила в тіні.