☽⚜☾ Розділ 1 ☽⚜☾

Хто я в біса!?
Задалась я цим питанням, коли у свої десять років, прокинулась в холодному поту, після здавалось нескінченного сну страждань.
Я — Ізабелла Рейвенморт, донька герцога Артура Рейвенморта, нащадок одного з найвпливовіших родів королівства, поступаючись лише імператорській родині.
Прекрасна, зухвала панянка, яку вже в дитинстві засипали пропозиціями про заручини.
Але я також Белла Джонс. Жінка, яка з народження знала, що невиліковно хвора. Усе своє коротке життя Белла провела в лікарняній палаті, читаючи трагічні романи, наче готуючи себе до неминучого кінця.
В цьому довгому сні-спогаді, Белла десять разів читала історію про мене. Про Ізабеллу Рейвенморт, життя якої обірвалось так само трагічно як і життя Белли. І навіть в свої останні хвилини, лежачи на лікарняному ліжку, вона з болісною посмішкою та повними очима сліз, читала сцену, коли мене вбиває мій наречений, кронпринц.

Хотілось закричати у своїй природній манері, заставивши слуг бігти на мій порятунок. Але я не могла вимовити ані звуку.
Мої руки тремтіли, в долонях досі відчувалась важкість книги, яку Белла читала в останні миті.
Я дивилась на білосніжні руки, наче сподівалась що зараз в них з'явиться той самий примірник улюбленого роману. Я читала її стільки разів, що знаю кожну дрібницю. Точніше, це Белла читала її в моєму сні занадто часто, тому я вивчила цю історію напам'ять.
Мою історію.
Я Ізабелла Рейвенморт, помру у свої 25 років як і Белла Джонс, але не від хвороби, а від меча коханого чоловіка.
Моя десятилітня свідомість була полонена спогадами Белли, тому я не могла покликати слуг. А як і Белла страждала сама.
Я капризна, егоїстична та зла панянка, що наче диявол в дитячому тілі з прекрасним личком, не могла почати істерику.
Що це?
Чому я щойно так себе назвала?
Було боляче. І я не розуміла, що плачу зараз куди більше хворої Белли.
Бо в моїй голові були трагічні спогади всього минулого життя. Я пам'ятала все своє десятилітнє буття панянкою. І також знала про те, що чекає мене в майбутньому.
Всі часові простори пронизували мою голову, не дозволяючи адаптуватися.

- Панночко як ви почуваєтесь? Вам краще? - Чую голос покоївки наче крізь туман. Тіло здавалось важким, а зір туманним.
- Води... - Прошепотіла хрипким голосом.
Відчула як чужі руки притримують мене, допомагаючи пити.
Я важко дихала, голова здавалось розколюється на частини.
Після кількох хвилин я підняла погляд на дівчину і вона вмить завмерла, а її очі забігали.
- Який сьогодні день? - Питаю її та чую як твердість та впевненість повернулись в мій голос.
- Сьомий день весни, панночко ви провели в ліжку три дні, мабуть, ви не пам'ятаєте, але вас лихоманило. - Відповіла покоївка все ще уникаючи мого погляду.
Три дні... Ось як...
Колишня я почала б істерику, де були лікарі якщо я три дні хворіла? Але тепер зі спогадами Белли, розумію що три дні в ліжку - це взагалі ніщо.

Намагаюсь підвестись і на додачу до запаморочення, різкий спазм пронизує живіт.

- Панночко обережно! – Гукнула схвильовано дівчина і я навіть якщо хотіла крикнути їй заткнутись, просто не могла через надзвичайний біль.

Я зловилась за край ковдри збираючись її скинути, але покоївка зупинила мене, торкнувшись моїх рук. Навіть крізь біль, я злісно скосила на неї погляд, чим ще більше її налякала.

- Панночко… розумієте, ну… це стається з усіма жінками… ви тільки не лякайтесь… - Почала вона з тремтячим голосом і я взагалі її не розуміла.

Саме тому все ж зірвала ковдру, врешті побачивши, що вона намагалась пояснити.

Хм…

Все ж добре, що саме в цей період я побачила спогади Белли і тепер завдяки її світу дуже добре знаю, що таке менструація про яку не заведено говорити в моєму світі.

Невже саме через ці гормональні зміни мого організму я змогла побачити своє минуле життя?

- Ха.. – Вирвалось з моїх вуст і вже за секунду я реготала як божевільна.

Покоївка що все ще стояла поряд, остаточно заціпеніла від страху, споглядаючи як мене трясе від сміху і як я все гучніше хихочу.

Я сміялась, не зупиняючись.

Це звучало божевільно, навіть для мене.

Увесь цей час я думала, що мене мучать спогади про минуле трагічне життя, та майбутню смерть, а виявилось, це просто… місячні.

Чудово.

Дівчина що стояла поруч, бліда мов примара, насмілилась знову заговорити тільки коли мій сміх нарешті стих.

- Панночко, як ви почуваєтесь?.. Може покликати лікаря? Чи герцогиню?

Я знову глянула на неї, мої багряні губи все ще усміхались, а фіолетові очі здавались надто задоволеними.

- Я чудово, тепер коли я можу подарувати кронпринцу спадкоємців, він ж менше хотітиме мене вбити? – Мовила я, побачивши як дівчина хапнула повітря від жаху.

Я ж ще їдкіше усміхнулась.

Якщо вірити книзі яку читала Белла, то я померла так і не одружившись з принцом і не маючи з ним дітей. Але якщо я народжу від нього, хіба це не буде бонусом для пом’якшення покарання?

- Заспокойся, приготуй ванну і принеси щось поїсти. Хочеться солоденького. – Мовила я майже лагідно, але взагалі не заспокоїла дівчину, яка буквально втекла з моєї кімнати, мало не защепивши поділ спідниці дверима.

Я зітхнула синхронно зі стуком дверей.

Я повернулась. Ізабелла Рейвенморт, знову готова всіх лякати та дратувати. Дивно, але в цю ж мить, відчула надзвичайне полегшення.

Думки та спогади що гамірно переплітались, нарешті внормувались. Я вже могла чітко розмежувати що є моїми спогадами, а що Белли. І якщо мені судилось померти через п’ятнадцять років як в книзі, то за цей час я переверну все королівство, але змушу пошкодувати кожного хто мене образив.

Та для цього в мене цілих п’ятнадцять років. А поки я можу спокійно поніжитись в гарячій ванні з пелюстками троянд та запахами ефірних олій, забуваючи про те, що я вже не «дитина».