Оповідь про те, як Денеєн скелю рубав

Ішов якось добрий молодець Денеєн горами. Не один ішов. Проводив дівчину неземної краси до її нареченого. Денеєну за це заплатили, та й привід йому був потрібен, щоб навідатися до містечка, в якому наречений жив. А без приводу воно недобре. Відразу підозри виникають всякі погані. Демонів у тих місцях взагалі не дуже люблять.

Так що йшов, йшов Денеєн горами. Вів, вів чудову діву. Точніше не зовсім діву, але хто ж там перевіряти стане з таким гідним батьком? Образливо воно.

Демон перевіряти не хотів. Оманливо ніжні дівчата здатні камінь зі шляху відкинути і, спіткнувшись, лаятись, як вантажник у порту, йому ніколи не подобалися

А ось він їй сподобався. І прекрасна діва легкої поведінки почала мерзнути на вітрі, боятися тіней і шурхотів, оступатися на камені і втомлюватися. Її потрібно обійняти, обігріти, підтримати. При цьому вона оголювалася як могла, повисала на плечах, мало не лізла на голову. На вузькій гірській стежці, з якої і без дівчат, що повисали на спині, можна впасти.

На третій день прекрасну діву Денеєну хотілося придушити. Ось не любив він нав'язливих дівчат, які вважають, що мужики геть-чисто втрачають голову, варто потрясти перед їх носом грудьми розміром з глиняні глеки для молока. Ну, голову хтось втрачає. А ось інстинкт самозбереження лише у зовсім занедбаних випадках.

На четвертий день він почав розмірковувати про те, як скинути діву в прірву і що сказати нареченому, щоб він за це діяння ще й заплатив.

На п'ятий хотів влаштувати каменепад і з'явитися в місто з доброю звісткою про те, що божевільну наречену завалило. Може, хтось навіть піде відкопувати.

На шостий засунув дівчину під холодний водоспад, щоб охолола.

А на сьомий на них напали гірські розбійники. І Денеєн так зрадів, що мало не віддав дівчину разом з грошима. Дівчину тому що хотілося, а гроші як компенсацію за неприємності, які ця божевільна доставить. На жаль саме в цей момент згадав чому взагалі кудись її повів і зі злості на самого себе рубанув алебардою по скелі.

Розбійники зачаровано простежили за тим, як шмат каменю з людину завбільшки падає в прірву. Потім посміхнулися, квапливо відкланялися і зникли.

І Денеєну довелося вести діву далі, щиро співчуючи її нареченому, якому вона, напевно, ще до весілля встигне наставити роги.

На щастя наступного дня гори закінчилися, інакше дівчину він би прибив, зі співчуття до її нареченого. Навряд чи бідолаха таке заслуговує.