розділ 55

Спільними зусиллями Марини і Денеєна заклинання, начебто потрібне для пробудження Ілієна, було знайдено. Причому не аби яке, а саме те, яке вимагало наповнення лише стихією вітру. Марина на радостях почала скручувати килим, маючи намір малювати знаки і лінії, що їх з'єднують на підлозі, поряд з ліжком на якому спав Снігурочин братик. Напівкровка її за це вилаяв, схопив за руку і, нічого не пояснюючи, потяг на вулицю. Марина не чинила опір, вона насолоджувалася відчуттями, навіть з розчуленням згадала, як він тягав її по степу на своїй спині.

— Покатай мене, конячка, — згадалася фраза з якогось мультика.

— Здуріла! — впевнено поставив діагноз Денеєн і стусаном відчинив двері чорного ходу, дивом не збивши з ніг нетверезого мужика з дровами, які він ніжно до себе прижимав.

Слуга, а це був напевно він, зробив спробу вклонитися, впустив на ногу поліно і обізвав напівкровку блідим нелюдом. Нелюд у відповідь широко посміхнувся і пообіцяв комусь відгризти голову. Слуга йому відразу повірив і спробував зомліти, мабуть ікла вразили.

Залишивши бідолаху обмірковувати свою подальшу долю, хлопець потяг Марину далі — до саду. Вибрав там запущену круглу клумбу, згріб із неї ногою листя, висмикнув бур'яни й притоптав землю. Потім відламав від найближчого дерева гілку та вручив її Марині.

— Малюй!

Дівчина сумно зітхнула та відкрила книгу. Сперечатися з ним все одно безглуздо.

Малювалося напрочуд непогано. Земля була м'яка, палиця гостра, символи виходили схожими. Закінчивши, дівчина встала і трохи помилувалась справою своїх рук.

— Наповняй силою! — нетерпляче велів напівкровка, і Марина зрозуміла, що нічого не вийде. Ілієн не прокинеться. Заклинання виявиться не те, що потрібно. Просто не може все піти як слід, коли хтось настільки нетерпляче на це чекає. Це один із законів всесвіту і нічого з цим не поробиш.

Ще раз зітхнувши, дівчина покликала свій вітер. Акуратно потягла йому силу з навколишнього простору, направила в малюнок. На перший погляд, все йшло як треба. Ще мить, символи зникнуть і Ілієн прокинеться.

— Ну! — вклинився у роздуми Денеєн і символи справді зникли.

Напівкровка та Марина дружно подивилися на відкрите вікно. Немов сподівалися там побачити Снігурочиного братика. І вони побачили. Незрозумілу штуковину, що зі свистом вилітала на вулицю.

— Це що?! — голосно здивувався хлопець і глянув на дівчину так, ніби вона затіяла якусь паскудність і під шумок втілила її в життя.

— Не знаю.

Штуковина ракетою підлетіла вгору, зникнувши з поля зору. А потім почала падати і збільшуватися в розмірі.

— О-о-о-о… — простогнав Денеєн, явно зрозумівши, що воно таке.

Ділитись цим знанням із обраницею брата він не став. Просто схопив за руку і потяг під дерево. Звідти вони вдвох стежили за тим, як істота, що звалилася на землю, все росте, витягується, розправляє крила, скалить ікла.

— Що це?! — не витримала Марина і вчепилася двома руками за лямку сумки. Так чомусь було спокійніше.

— Піщаний дракон! — сердито гаркнув хлопець. — Ти його оживила!

— Я?! Ти сам сказав малювати!

— Ти щось наплутала!

— Нічого я не наплутала! Я звірялася з книгою!

Дракон розправив крила, витягнув шию, позіхнув, а потім з цікавістю глянув на сперечальників.

— Зараз він нас зжере, — похмуро пророкував Денеєн.

Марина кивнула і стала нишпорити в сумці в пошуках чогось смачнішого, ніж худенька дівчина, якій ще жити і жити. Під руку як на зло траплялися тільки рубіни. Один, другий, третій…

Дракон висунув фіолетовий язик і облизнувся.

Красива тварюка насправді. Бежева з темно-червоними смужками на спині. Маскуватися йому явно ні до чого. Це від нього ховатися доводиться.

— Денеєн, зроби щось! — зажадала дівчина.

Зрештою, хто з них чоловік? Ось йому й прапор до рук. Може, поки дракон його пережовуватиме Марина, якраз встигне добігти до будинку і сховатися. Тікати далеко, звичайно, але раптом пощастить?

— Наприклад що? — поцікавився напівкровка.

Дракон зітхнув, нахилив шию і страхолюдна голова почала наближатися до парочки під деревом. Тікати було явно пізно. Он які у дракона лапи, за два кроки наздожене. І дерева йому не завадять, знесе та не помітить.

— Гарна ящірка, — пробурмотіла дівчина і від безвиході жбурнула в морду рубін. Може, проковтне і подавиться.

Дракон упіймав камінь, як собака кісточку. Задумливо його пережував і подивився на Марину.

Дівчина намацала ще один рубін. Дракон і його зжер, як і три наступні. Після цього гикнув, ще раз облизався і шумно обнюхав годувальницю. Марина з переляку заплющила очі і почала судомно згадувати молитву, але їсти її не стали.

— Гей! — тицьнув її ліктем у бік Денеєн. — Скажи йому, щоб сидів у саду і не смів нікуди відлітати. Бо нас четвертують.

— Що? — перепитала Марина, боязко розплющивши одне око.

Дракон, здається, посміхався і обмахувався волоткою на кінці хвоста. А може, він так мух відганяв і зуби скалив у надії, що вони злякаються і відлетять за море.

— Пообіцяй, що ми його погодуємо! — звелів напівкровка.

— Рубінами?

— М'ясом! Камені для них щось подібне до ласощів, якщо я правильно пам'ятаю. Часто вони їх не жеруть, та й багато з'їсти не можуть.

— А-а-а-а… — сказала Марина.

Вона глибоко вдихнула, зібралася з думками і квітчасто пообіцяла драконові багато їжі, якщо він посидить у саду, і усікнення голови місцевими мисливцями на драконів, якщо кудись полетить. Дракон уважно слухав, причому морда у нього була така, що сумніватися в тому, що він розуміє, було складно. Оцінивши вираз цієї морди, дівчина дозволила рептилії літати вночі, але акуратно і нікого не лякати. Дракон кивнув і шумно звалився на траву, нахиливши невдачливу сливу і збивши хвостом гілку з іншої сливи, трохи щасливішої.

— Отак, молодець, ти з ним потоваришувала, — похвалив Денеєн.

— Потоваришувала?!