розділ 53

Денеєн містом йшов як поміщик своїми землями. Перехожі удостоювалися саме такими поглядами, які б цей поміщик кидав на селян. Ну, так, копошиться там хтось, ну і нехай собі копошиться. А пан гуляти бажають.

Марину розпирав сміх. Надто вже вираз на фізіономії не поєднувався з черговими подертими штанами напівкровки. Натомість перехожі реагували як слід. Сахалися і поспішали поступитися дорогою. Чари якісь.

— Огидне місто, — заговорив пан, тобто Денеєн.

— Чому? — здивувалася Марина.

Як по ній, місто було дуже хороше. Симпатичний. А ще не жарко завдяки вітерцю, що гуляє вулицями, напевно збудували правильно.

— Фальшиве, — сказав Денеєн. — Наскрізь. Під землею порожнечі в які скидають сміття, у стінах порожнечі, в яких ховали трупи, а може й досі ховають. Жінки фальшивки, йде таке собі втілення гордості, а насправді прицінюється до всього поспіль, і мріє в черговий раз наставити чоловікові роги і виклянчити у чергового коханця щось цінне. Вони тут саме для цього виходять заміж, бо коли немає чоловіка — нецікаво, та й не прийнято. Квіти які на вигляд настільки доглянуті, що гидко, а за глухими парканами зарослі бур'янами сади.

— О, — сказала Марина.

Зарослі сади вона вже бачила. Зарослий грязюкою будинок, при живих слугах теж. Отже, сумніватися в словах Денеєна особливо не хотілося. Хоча, напевно, є і гідні жінки, і доглянуті сади.

— Мені тут не подобається, — заявив напівкровка і подивився на Марину, як на запеклу садистку, що утримує його в цьому місті насильно.

— Розбудимо Ілієна та йди куди хочеш, — пробурмотіла дівчина.

Він вдав, що не почув.

А потім вони нарешті дійшли до порту. І Денеєн помітно повеселішав, особливо коли побачив «Воронячі крила». Кораблем він відверто милувався. Навіть рот прочинив.

— Що? — ляснула його по плечу Марина.

Напівкровка на неї подивився, як на святотатця, що плюнув на чудотворну ікону.

— Це шака-ан, — благоговійно прошепотів.

— Що? — перепитала дівчина.

— Шака з білого дерева, — сказав Денеєн.

— І що?

Хлопець глибоко вдихнув, повільно видихнув і зволив пояснити:

— Шаки найшвидшехідні кораблі з існуючих, вони навіть за зустрічним вітром йти можуть. А біле дерево найміцніше з тих, з яких будують кораблі, і воно ще більше збільшує швидкість, не пам'ятаю чому.

— О-о-о-о-о… — захопливо видихнула Марина.

Цікаво, де капітан Келен узяв цей корабель?

— Гей, чого застигли?

На борт злетів кіт і подивився на Денеєна. Марина про всяк випадок коту посміхнулася, хоча досі не помічала його вміння розмовляти.

— Гей!

Ні, розмовляв не кіт, кричали явно вгорі. Дівчина підняла погляд і побачила моряка, що сидів на щоглі. Сидів він там не просто так, робив щось незрозуміле з мотузкою.

— Заходьте та забирайте, хлопці вам допоможуть нести та покажуть куди. Ви передостанні.

— Ага, — сказала вантажовласниця, смикнула напівкровку, що все ще милувався кораблем, за рукав і повела за собою.

У трюмі було порожньо та гулко. Морячки, що зображали вантажників, витягли вказані Мариною речі на палубу, а потім сумно поперли їх на склад. Він був недалеко, буквально за два кроки від порту, але ці кроки доводилося робити сходами і це нікого не тішило. Ще менше вантажників потішила звістка, що скриня та череп місцевого динозавра брати на склад відмовляються. Бо, бачите, це небезпечні речі. Точніше череп небезпечний, а скриня просто незрозуміла і тому теж може бути небезпечною. Денеєн спробував лаятися, але йому натякнули, що в цьому випадку комод і орган теж не візьмуть. Напівкровка уявив, як тягтиме містом комод, бо морячки йти далі складу відмовлялися і змирився. Краще вже скриня, вона хоч менша. Морячки чекати, чим усе закінчиться, не стали, тихенько випарувалися. Напевно здогадувалися, що небезпечні речі власники попруть туди, де живуть, і намагатимуться до останнього вмовити допомогти.

І вони не помилилися, Марина готова була навіть запропонувати гроші. Тільки пропонувати вже не було кому.

Скриню пер на своєму горбі гранично незадоволений напівкровка, щохвилини погрожуючи кинути її в найближчу канаву. Канави, на щастя, не траплялися, а змінити місце для викидання він не здогадався. Марина ніжно притискала до живота череп і чомусь усміхалася.

Перехожі, побачивши цю процесію, боязко тулилися до будинків і огорож, одна тітка навіть плюнула вслід, і Марина обізвала її верблюдицею. Образи аборигенка не зрозуміла, але поспішила втекти. Мало що, раптом її намагаються проклясти?

— Денеєн, чому череп небезпечний? — Марина вирішила розмовою відволіктися від місцевих дивних жителів.

— Це череп піщаного дракона, — пояснив напівкровка.

Дівчина захоплено ахнула і їй звичайно відразу стало все зрозуміло.

Денеєн на неї навіть не подивився.

— Гаразд, спитаю інакше, — змирилася вона зі своєю долею. — Чим небезпечний череп мертвого піщаного дракона? Не оживе ж він нарешті!

Напівкровка спіткнувся, поправив скриню, що сповзала зі спини, і обдарував супутницю принизливим поглядом.

— Він якраз оживе. І, можливо, зжере тебе, ідіотку.

— Е-е-е-е… — розгубилася дівчина. — Як це оживе? І коли?

Хлопець зітхнув.

— Отак візьме й оживе, коли настане його час. Вони оживають без будь-якої системи та з незрозумілої причини. А потім так само несподівано подихають. Іноді встигають знайти пару і тоді, через три роки, в місті, що не очікувало такого сюрпризу, з'являться драконята. Тільки не питай, як ці драконята до міста потрапляють. Не знаю я!

— Так, — оцінила масштаб катастрофи Марина. Череп одразу захотілося викинути. Хоча хто знає, може саме це дракона розлютить, він оживе і прилетить мстити. — Денеєн, а його спалити чи якось інакше знищити можна?

— Ні, — похмуро посміхнувся напівкровка. — Якщо спробувати, дракон точно оживе. Краще віднести в гори і залишити на скелі, це їм, схоже, подобається.