розділ 52

Західне небо над морем було яскраво-червоне з чорним з лівого боку, і важке сіре — з правого. Причому сіре поступово наповзало на червоно-чорне та збільшувалося, роздмухувалося.

— Шторм наближається, — сказав капітан.

— Чудово! — щиро зраділа Неміна. — У шторм навряд хтось, крім нас, туди полізе. Чекатимуть.

Келен глянув на неї з незрозумілою цікавістю, але нічого не сказав.

— Зачекаємо, спостерігаємо, — сказала дівчина, зрозумівши, що щось упускає. — Раптом хтось прийде.

Він тільки знизав плечима і повів уздовж берега. Ні сперечатися, ні переконувати не намагався і через це Неміна відчувала свою неправоту ще більше. Але ж вибору немає. Потрібно знати все до того, як щось робити. Потрібно хоча б дізнатися, з чим маєш справу. Зрештою, маги зможуть відстежити ящики для перенесення, якщо точно знатимуть що воно таке. А то мало що, раптом якийсь самородок покращив їхню роботу, чи погіршив. Тому потрібно знайти, вивчити, зробити зліпок і, якщо вийде, умовити капітана на морську прогулянку, або…

— Ось дурепа! — сказала дівчина згадавши про сплячого красеня і його пильного брата. — Нелюд!

— Де? — спитав капітан, картинно допомагаючи дівчині обійти калюжу, що смерділа рибою.

— У мене в будинку хоча б. Адже вони можуть потрапити до столиці не виходячи з дому і провести туди когось із собою. І я зможу спокійно обговорити, зліпки передати.

— Один точно не може, — філософськи сказав Келен. — А другий зможе лише в тому випадку, якщо вже там бував. Їм треба бачити куди йдеш, уявляти, знати де воно знаходиться, мають бути орієнтири.

— О, — здивувалася дівчина, таких подробиць вона не знала. — У цьому місті й інші нелюди є. Продавці. Якщо їм пообіцяти пільги...

— То обіцянку доведеться виконати.

— Виконаю, — відмахнулася від цієї проблеми Неміна. — Це не складно. Слова «була надана допомога імперії» робить дива. А зменшення податків для одного нелюда шкоди не завдасть.

Капітан хмикнув, але сперечатися не став. І правильно. Сама Неміна, звісно, з таким проханням до палацу не піде. А ось улюблене начальство зможе і навіть чинити опір не буде. Скоріше похвалить. Тому що воно того варте.

Гуляли вздовж берега вони не довго. Налетів холодний вітер, що приніс перші краплі дощу. Неміна загорнулася щільніше у плащ, прихоплений для маскування. Грів він погано, проте каптур можна було натягнути до носа. Келен тільки посміхнувся й підставив обличчя дощу. У сумці в нього теж був плащ, Неміна особисто спостерігала, як він його туди пакував, але діставати капітан не поспішав.

— Тепер ідемо, — сказав чоловік і потягнув за собою до урвища.

— Що?

— Ніхто не дивиться, — видихнув і зістрибнув на камінь-сходинку.

Неміна обережно пішла за ним, якимось дивом утримавшись на округлій каменюці. Другий щабель був ще гірший, до нього треба було дострибнути. Дівчина зняла плащ, вручила його Келену і стрибнула. Не втрималася на слизькому камені і некрасиво впала. Добре, що на пісок та й згрупуватися встигла. Капітан легко приземлився поряд. Для нього двосхилі дахи та слизькі камені не проблема. Спритність приголомшлива, навіть для тіні. Тіні взагалі в більшості випадків беруть не спритністю, вони просто встигають відштовхнутися, схопитися і переміститися, перш ніж втратить рівновагу. А от коли хапатися нема за що і переміщатися нікуди, з'являються складнощі.

Неміка сіла і подивилася на каміння-сходи. Зрозуміло, чому ніхто не запідозрив би їх у тому, що вони збираються тут спуститися. Перший камінь — трохи скособочене яйце, вкопане в пісок. Жодного кута та зламу. Море його відполірувало і заокруглило. Другий більше нагадує черепашачий панцир.

Таких каменів по пляжу розкидано багато, але тільки ці два поряд з берегом, що обривається. Мов їх хтось спеціально підтягнув і закріпив.

Хоча хтозна, може й підтягли.

— Ходімо? — спитав Келен, подаючи плащ.

Дівчина його вдягла, розуміючи, що ні від дощу, ні від штормового вітру він не врятує і кивнула.

Капітан узяв її за руку і повів за собою, петляючи між камінням і намагаючись не відступати від урвища. Вітер наростав, а дощ посилювався. Небо майже повністю посіріло і Неміна відчувала себе нещасною. Ось що в неї за дурна робота? Усі нормальні люди, навіть викрадачі дівчат, сидять по будинках і питейнях, спокійно чекаючи поки закінчиться шторм. А вона бреде пляжем, мерзне і радіє, що зараз відлив. Якби це було не так, хвилі б уже добігали до її ніг і намагалися збити, потягти за собою.

— Сюди.

Келен протиснувся за камінь, що стояв майже впритул до урвища. Неміна поспішила слідом, навпомацки знайшла його руку і дозволила потягнути себе кудись униз по насипу дрібних каменів. Коли загорівся ліхтар, дівчина виявила, що знаходиться у вузькому лазі, явно рукотворному.

— Ось, — усміхнувся Келен. — Контрабандні стежки. Стародавні, переважно завалені, але пройти можна. Кажуть, навіть до міста, але я не ризикну перевіряти. Зате до печери ми дійдемо. І красти човен не треба.

Дівчина тихенько пирхнула. Звідки їй було знати, що тут є стежки? Адаль Кхата стверджував, що потрапити до печери можна лише з боку моря. З іншого боку, він не місцевий, а про ці лази навіть місцеві знають небагато. Іноді в них губляться діти та й дорослим заходити на них небезпечно.

Цікаво, звідки Келен знає як і якою стежкою можна дійти до печери?

— Мені батько розповідав і показував, — усміхнувся капітан. — А йому вчитель.

— Ага, — сказала дівчина. Він що, читає думки? Чи в неї все написано на обличчі? — Ходімо?

— Ходімо.

Пройти справді можна було. Іноді важко, буквально протискуючись. Дару б точно застряг. А витончена Неміна та дрібний Келен подолали стежку майже без втрат. Подумаєш, плащ порвався. Туди йому й дорога, дурна ганчірка.

Печера з'явилася раптово. Дівчина захопилася подоланням перешкод, і раптом вивалилася зі стежки мало не збивши капітана з ніг. Озирнувшись, дівчина з подивом виявила, що стежка зникла. Хмикнувши і повернувшись назад, вона побачила, що лаз йде в скелю під кутом, тому його помітно тільки зовсім поруч. Але хто ж тут блукатиме, ризикуючи переламати ноги об кам'яні обломки?